19 Січ

Меценат, землевласник, публіцист Євген Чикаленко про українців, українську мову та імперію


467-31-1_0

У своїх спогадах, записаних в еміграції, відомий український діяч Євген Чикаленко розповідає про Україну 1867-1907 років.

Про історичні передумови:

Українська культура під владою московською перестала розвиватися, навіть понижчала, бо з Румянцівського перепису видно, що у 18-му столітті народніх шкіл на Україні було більше, як у 20-му; не кажучи вже про 16-ий вік, перед прилученням до Москви, коли подорожуючі по Україні чужинці свідчать в своїх записах, що українці були майже всі грамотні, а тепер на Україні, по свідоцтву офіційної статистики, — 80% анальфабетів. Тоді народ наш брав участь в державному житті, вибирав усі свої уряди, починаючи з сотенного та кінчаючи гетьманом, а тому він був політично і національно розвинутіший. Тепер же, під владою Москви, він є на становищі темного раба, бидла, худоби — йому навіть Євангеліє заборонено читати на своїй мові, не кажучи вже про науково-популярні книжки, а про школу на своїй мові не вільно й голосу подавати, бо це вважається “сепаратизмом”, “мазепинством”, державною зрадою.

Про чистоту мови:

Я тримався, як свідомий українець, говорив раз-у-раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як це бувало по інших селах, особливо з тими, що поверталися з війська або з якої-небудь служби в городі. Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять “мужицьким”, “хахлацьким” язиком, то селяни казали:
— А от наш пан, не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому.
Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови.

Про соціальні аспекти:

Коли я прожив якийсь час в Кононівці і познайомився з селянами, то довідався, що вони майже всі письменні, а деякі з них навіть і добре, бо в селі була здавна земська школа. Землі у селян було мало, і багато з них ходило на заробітки в Катеринославщину, Таврію, на Кавказ, а найбільше в Київ, куди заможніші возили на продаж кури, яйця та масло, а через те всі вони говорили мішаною російською мовою, і може найбільше через те, що на роботі в Абросімових прикажчики та пригінчі, кацапи, сміялися з української мови і вимагали говорити по-московському.
Я розмовляв з ними натурально тільки по-українському; вони дивувалися тому і з посмішкою деякі казали, що так розмовляли їхні діди та баби, і намагалися говорити зо мною якнайчистішою московською мовою, думаючи, очевидно, що я знижуюсь до їхньої мужицької мови. А коли в Кононівку переїхала вся моя родина і вони почули, що ми всі говоримо раз-у-раз між собою і своїми гостями тільки по-українському, тоді вони зрозуміли, що бачать перед собою українських панів, які вміють говорити і по-московському і на всяких чужоземних мовах, а за рідну свою мову вважають тільки українську, тоді й вони заговорили чистою українською мовою.

А коли Краснокутський поставив питання про заведення української мови в школах, то почався гомін і знялися вигуки з місць:
— Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками?
— Не треба!
— Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!
Як не бився Краснокутський, як не доводив, що українська мова не мужицька, що треба добиватися заведення української мови і в середніх школах і по університетах, нічого не помоглося, і збори винесли резолюцію, щоб освіта була безплатна і щоб з народньої школи учні без іспитів переходили до середньої, нічого не кажучи про мову, аби селянські діти без перешкод могли виучуватись на “панів”.
Такі вислови селян немало турбували нас, і ми не раз задавали собі питання — чи заведуть селяни українську мову в школах, коли майбутній російський парлямент постановить, що про мову в школах рішає саме населення, — і приходили до негативної відповіді. Ми певні були, що тільки деякі громади під впливом свідомої інтелігенції заведуть українську школу, всі ж інші держатимуться московської, аж поки не побачать результатів навчання рідною мовою.
Новина раз-у-раз тяжко прищеплюється.
Мені згадувалося, що коли замість старих дяківських шкіл, в яких вчилися по Псалтирю та Часослову, земства почали заводити “гражданські” школи, то народ страшенно обурювався, що в школі, замість “божественного” читають — “Жил-был у бабушки серенький козлик”.
А др. М. Левицький оповідав, що коли він дав своєму сторожеві в лікарні читати українську Євангелію, то той, похитуючи сумно головою, сказав:
— Господи! Вже й з слова Божого сміються!

В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки учитель ботаніки раз-у-раз говорив, що таке то зілля по-латині зветься так то, а по-“малорусски” — так то; учитель московської мови навчав, що ѣ (ять) пишеться тоді, коли в “малорусском язике слишится іі ніхто, ні з учнів, ні з учителів не кпив з української мови. Але характеристично, що в реальній школі найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці; вони одні й соромились рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра — “мужицтва”.

Про становлення публіцистичного стилю та єдиної української літературної мови:

Публіка, як інтелігентна, так і неінтелігентна, не звикла зовсім до української газетної мови. Не звикли вони до абстрактних понять, яких нема у народу. Мова нашої газети для них зовсім чужа, нею обурюються й люди, які щиро хотіли б, щоб розвинулася наша преса. Один полтавський поміщик, людина з вищою освітою, цілком прихильна до розвитку нашої літератури, з обуренням читав мені деякі фрази з “Громадської Думки” і казав:
— Ну, хіба це по-нашому? Це по-хорватськи, або по-словацьки, тільки не по-нашому: ну, прочитайте самі хоч оцю передову статтю: “Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили і прибрав таку форму, що уряд наш” і т. д. Ну, хто розбере цю фразу? Що таке “суспільний”, що таке “рух” ?
Після моїх пояснень він і каже:
— От і треба було так і сказати: “С теченіем времені наше движеніє приняло такії розміри і форму, що правительство наше” і т. д.
Знов і народня мова на Україні не однакова: полтавці не розуміють і обурюються словами подільськими, навіть київськими. Один селянин полтавець, великий націоналіст, з жалем казав мені, що ми самі відвертаємо читачів від нашої газети якимись видуманими словами, виразами, що їх ніхто не розуміє і для прикладу навів таку фразу з газети: “Не варто було в’язневі тікати, бо на брамі стояла варта”. Виявилося, що на Полтавщині не розуміють
слів: не варт, в’язень, брама і варта. Окрім того багато шкодив і правопис: всі звикли до російського і зразу не розбирають нашої газети і з обуренням кидають її і не хотять читати.

Як робили словники:

Ходив я регулярно і на засідання “Словарної Комісії”. Слова, записані з народніх уст ріжними людьми по ріжних місцях України і виписані з авторів шестидесятників та старіших, перечитувалися, обмірковувалися в комісії, переписувалися на картки і розкладалися по альфавиту. Хоч я й не філолог, але робив це з інтересом, залюбки, з далеко більшим задоволенням, ніж займався в нашій п’ятці Марксом та соціялістичними програмами. А в Одесі Комісія словарна, під головуванням Комаря, збиралася раз на тиждень і працювала протягом кількох років. Праця та велася так: одеська громада дістала від київської народній українсько-московський словарний матеріял в картках і обернула їх на московсько-українські. На зібраннях один член комісії голосно читав слово за словом московський словар Даля та Академічний, другий стежив за картками, інші за словниками: Левченка,Шейковського, Партицького, Желехівського, Верхратського (з обережністю, бо він часто сам виковував терміни), Беринди та іншими. Провірені і апробовані слова М. Комар записував у зшиток. Я подавав і пояснював переважно сільсько-господарські слова. Словник той потім вийшов при моїй матеріяльній допомозі у Львові в чотирьох томах під псевдонімом — М.Уманець і А.Спілка, що означає М. Комар і Одеська Громада.

Про Велику Україну:

На свято відкриття пам’ятника Котляревського, приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони.
Галичани, що переважно уперше були на Великій Україні, дивувалися і захоплювалися її безмежними просторами. Де ж пак! Від Перемишля чи Львова ідеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діялектів від Карпатів до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону, де українське населення перемішане з козаками-москалями, а далі, четверту і п’яту доби — серед українського населення, що живе всуміш з останками тубольців-кимликів, киргизів, сартів і т. д.
До Хмельниччини Україна кінчалася Чернігівщиною, Прилуччиною та Лубенщиною за Дніпром, одрізана від Чорного моря татарами, а тепер вона займає вдвоє більші простори на лівім березі Дніпра, ніж на правім і колонії свої розкидала, як аванпости, далеко за Волгою, за Каспієм, по всьому Сибіру аж до Зеленого чи Сірого Клину над Великим океаном. Це компенсація за Вислоччину та Засяння, що поляки забрали у нас силою на заході, певне навіки. А український народ завоював оцю величезну територію не мечем та гарматами, а істиком та плугом і певне завойовуватиме й далі. Пощо наш народ з Західньої України, тиснений поляками, виїздить кудись за море-океан до Канади, Бразілії і в третім поколінні навіки губиться, коли тут, під боком, лежать такі безмежні простори чорноземлі, якої ще не торкався плуг і яка жде трудящих рук та досвідчених голів, що принесуть з собою культуру, розцвіт життя і хліб для всієї Европи. Не страшна українському народові на полі колонізації конкуренція з московським народом, бо він культурно нижчий за наш, не страшні й зусилля російського уряду обмосковити наш народ. Коли в умовах, яких не зазнав жадний слов’янський народ, він витворив літературу, що займає після російської та польської перше місце серед слов’янських літератур, стоїть вище за чеську, як це признають самі чехи, то такого народу вже задушити не можна і він таки колись відродиться національно. Якби Никон, патріярх московський, не поправив був московських церковних книжок і не наблизив московських церковних обрядів до українських, то ввесь народ московський, з своєю інтелігенцією, бюрократією і з царями, держався б, як тепер “старовіри”, окремої від українців обрядности. Якби й Гоголь написав хоч свого “Тараса Бульбу” українською мовою, то певне, відродження українського народу пішло б швидшими кроками, ніж тепер …
Так мріяли ми та міркували з галичанами, їдучи до Полтави на свято Котляревського, що перший поставив нашу літературу на міцний народній ґрунт і тим прискорив справу відродження української нації.

Про сплячих українців:

Після того, як газети розписали про те, як відбулося у Полтаві свято Котляревського, мої знайомі-селяни дуже жалкували, що ніхто з них не був там. Я потішав їх, обіцявши повідомити їх, коли будуть святкувати в Києві ювілей Лисенка і радив їм поїхати на те свято. Вони послухали мене і справді Кравченко, Малинка та Оправхата поїхали до Києва і пробули там днів зо два. Я познайомив їх там з деким із українських діячів, які дуже зацікавились, чи розібрали селяни промови галичан, що говорять діялектом значно відмінним від лівобережного, особливо наголосами та деякими полонізмами.
— Та розібрав, — каже Кравченко, — п’яте через десяте. Звісно мужик, як овечка!
— Ну що ж саме вони говорили?
— Та вони всі в одно говорили: “Дав вам Бог Шевченка, він до вас говорив, говорив, а ви, дурні, його не зрозуміли. Дав вам Бог Лисенка, він вам співає 35 років, а ви все спите!”
Ніхто не сподівався, що неосвічений селянин зробить таке резюме з промов галицьких делеґатів, і були здивовані надзвичайно.
Свої вражіння з свята Кравченко висловив так:
— Ото, як в “Різдвяній ночі” картина прояснилась, коли підняли завісу таку плетену, як невод, то так мені тепер світ прояснився. Ми думали, що ви може один такий, аж вас он скільки! — сказав він, показуючи на публіку в театрі.
А Оправхата додав:
— А все таки мало. От якби вас було, хоч половина стільки що нас, то Україна давно воскресла б.

Про імперську політику:

Взагалі вся московська людність вороже ставилася до відродження української нації, і кожна течія чи партія мотивувала це, чи виходила з свого штандпункту. Крайні праві, “чорносотенці”, гостро і брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути “один царь, одна вєра і один народ”; ліберали протиділали делікатніше, але твердо стояли за “єдиную неділимую Росію” і боялися всього того, що загрожує цілості її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів “во імя єдинства пролєтаріяту”.
Коли українство підіймало голову і виявляло претенсії навіть тільки на самостійне культурне життя, то всі оті ворогуючі між собою російські партії чи течії об’єднувалися в поборюванні українського руху, виступаючи проти українства, як тепер кажуть, “одним фронтом”.
Пам’ятаю, що відомий кадет, публіцист Ізгоєв цинічно одверто висловився друком, що ліпше було б, якби український рух задушено було брудними руками чорносотенного правительства, щоб не довелося його потім душити (чистими!) руками “русской демократіи”. Це ми тепер і бачили в Росії… А бувший соціял-демократ проф. Струве та кадет проф. Погодин у цілому ряді статтей в ріжних органах закликали московське громадянство боротися з українським рухом “культурними засобами”. Але ті культурні засоби зводилися тільки до доносів урядові на небезпеку українського руху. Наприклад, у московській газеті “Утро Росії” з’явилася редакційна стаття, в якій доносилося, що українська газета в Росії видається за німецькі гроші. Я поставив редакції тої газети ультиматум — або спростувати цей донос, або я потягну її до суду за клевету, бо українська газета в Росії є тільки одна, яку видаю я, а тому я вважаю себе зачепленим цим доносом. Перелякана редакція “Утра Росії” поспішила надрукувати спростування. Може я й сам дав привід до такої сплетні, бо коли мені не стало грошей на видання газети і я продав 200 десятин в Тирашпільському повіті німцям колоністам, то жартуючи, необережно казав голосно, що дійсно українська газета, як кажуть “чорносотенці”, видається на німецькі гроші, бо німці колоністи дістають допомогу на купівлю землі з Німецького Державного Банку.
На статтю кадета Маклакова (що потім був послом “Временного Правительства” Керенського в Парижі), в якій він доводив, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, гостро й образливо відповів йому С. Єфремов і вимагав від Маклакова суду над собою але той промовчав.
Уряд не робив ніякого слідства (доходження) по цих доносах, бо ліпше був освідомлений з “чорносотенних” органів “Новое Время” та “Києвлянина” (газета ренеґата Д. Пихна), в яких ще яскравіший ренеґат А. Савенко не раз доносив, що український рух фінансують Сіміренко та Чикаленко, значно прибільшуючи нашу допомогу проти того що було в дійсності. Але пізніше навіть міністр закордонних справ Сазонов сказав у Державній Думі, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, але, на жаль, в Думі не знайшлося жадного посла, який запротестував би проти цієї клевети.
А тим часом ми не тільки ніколи не дістали жадного пфеніга, жадного геллера з-за кордону, а навпаки, ще підпирали своїми грішми Наукове Т-во ім. Шевченка, ріжні українські інституції та видавництва в Австрії.

Про Москву:

Дорогою через Харків до Москви, вже починаючи від Білгороду, мене вражала велика кількість прохачів-жебраків на всіх станціях в Московщині; жебраки ті були не старі діди, як у нас на Україні, а звичайні собі селяни всякого віку, починаючи від дітей; це вони після неврожайного року ходять “в кусочки”, тобто випрошувати шматочки хліба.
Москва мені тоді дуже не сподобалася; здоровенне, але страшенно брудне, в порівнянні з нашим Києвом та Одесою, місто; люди грубі, некультурні, нахабні.
По склепах-крамницях московські купці поводилися з покупцями так нечемно, так грубо лаялись, коли їм давали дешеву ціну, що наші крамарі-жиди, в порівнянні з московськими, були верхом чемности.

Про культуру російського народу:

Для ілюстрації культурности московського народу я розкажу про суперечки з цього приводу власника друкарні в Одесі Фесенка з його жінкою московкою, що народилася в Одесі і ніколи не була в Московщині, звідки родом її батько й мати.
Вона, бачучи в Одесі москалів інтелігентів, а “хахлів” тільки околичних селян, раз-у-раз доводила своєму чоловікові, що москалі культурніші за українців. Він, родом чернігівський козак, з пограниччя з Московщиною, знав добре, що народня українська культура стоїть безмірно вище за московську, але вона й слухати того не хотіла, поки сама не переконалася.
Поїхала вона якось вперше до Москви; з ощадности їхала третьою клясою; поки їхала Україною, то хоч тоді ще не було спальних пляцкарт, могла собі й полежати супокійно, бо коли ввійде у вагон наш селянин і побачить, що пані лежить з заплющеними очима, то не відважиться турбувати її, а пошукає собі іншого місця. Жид трохи посперечається, “погеркотить”, але теж воліє вишукати собі місце, ніж тратити час на суперечку з панією.
Коли ж вона в’їхала в Московщину, то десь під Курськом у вагон увійшла артіль (спілка) штукатурів (мулярів) і відразу один з них, взявши її за ноги і посадивши, зробив місце для себе і сів коло неї. Вона підняла крик, кажучи, що не має права стягати її за ноги, а коли нема місця, то повинен сказати кондукторові.
— Єслі ти такая бариня, то ступай в первий клас, а тут ми платім такії же дєньґі, как і ти”, — відповів їй той, пересипаючи свою відповідь звичайними “вставними” московськими словами.
І підняли сварку на ввесь вагон. Тоді старший з них звернувся до того, що сперечався з панею:
— Што ти поднял шум такой, єщо жандарма пазавут; ти должен з дамой обойтісь вєжліво, делікатно: ти вазьмі да тіхонько подпусті ей под нос, так она сама уйдет.
За хвилину пані скочила, затуляючи хусткою носа і кричучи:
— Фу, жівотноє! Точно в хлєву.. .
Коли це й товариш підійшов закурити до її сусіда і повівся так само “вєжліво” і “делікатно”, як і той. Обурена пані почала гукати до кондуктора:
— Кондуктор, я заплачу за второй клас, перенесіте мої вещі, я с етімі скотамі не моґу сідєть.
І під голосний і веселий сміх вагону, в супроводі кондуктора, теж з веселою усмішкою на устах, пані перейшла до другої кляси.
Де таке видане, чи чуване серед культурного народу?
Їдучи назад з Москви, пані їхала до Харкова вже в другій клясі, а на Україні знов третьою.
З того часу, казав друкар, його жінка упевнилась, що український народ безмірно культурніший за московський.
По Україні так, як по Европі, можна їздити з простим народом у третій клясі, а в Московщині не можливо, бо крім того свинства, що вона перетерпіла та московської лайки наслухалася, вона ще там набралася паразитів, якими кишить московський народ.

Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907). Видано в Нью-Йорку 1955 року.


One thought on “Меценат, землевласник, публіцист Євген Чикаленко про українців, українську мову та імперію

  1. Дійсно, нічого не міняється у цьому світі 🙂 Останній розділ нагадав як я їздила до родичів у Пєнзу: дійсно, по Україні можно спокійно їхати плацкартом, а коли їхали по Росії – я вже пошкодувала, що не купила купейні… бо там їхали такі прості хлопці з Казані… жах… У нас я такого відношення я, на щастя, не разу не бачила.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *