25 Гру

Мова – категорія націєтворча


На думку О. Потебні, “мова – містичне ядро нації, тобто щось об’єктивно дане, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси, те, що може видобутися на поверхню свідомості й стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя”. В іншому разі змагання, що минатимуть мову, приречені, бо збудовані на піску. І саме тоді без усвідомлення національного ідеалу, сконцентрованим виявом якого є мова, “розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”. Тому так безглуздо зараз абсолютизувати економічно-соціальний чинник коштом мовно-духовного. О. Забужко зауважує, що нашим державцям не вадило б “спочатку опанувати синтаксис, цю елементарну “гігієну” думання, перш ніж братися реформувати економіку”. За очевидної сукупності разючих проблем безперечним є те, що без збереження своєї самобутньої культури нація втрачає своє обличчя (свою ідентичність) і приречена зникнути. Мова ж для цієї культури, за метафоричним висловом С. Лема, – це те саме, що центральна нервова система для людини, а відтак саме за станом мови можна встановити стан культури.

Націоналізм – це передусім усвідомлення своєї відмінності-самобутності у світі, що ґрунтується на мові як вістрі культури, і водночас “послідовний націоналізм є інтернаціоналізм”. Якщо способом дедукції розгортати цей блискучий вислів О. Потебні до цеглин нашого буття – світолюдини, то егоїзм – це альтруїзм, адже ближнього можна і слід полюбити тільки так, як самого себе. І саме ця любов до свого роду, коли вона спрямована в себе, зміцнює одностайність нації, а коли спрямована назовні, проти іншої нації, то посилює чвари і ненависть.

Отже, дайте достатньо любові собі, своїй країні, своїй нації, дайте так і стільки, щоби Вам не стало сили на ненависть до інших.

За Миколою Міхновським, головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму (розумій любові) серед її широкого загалу. Що
відбувається з родиною, коли зникає любов? Зрозуміло. То чи не очевидною є причина безладу у державі? Найглибшим містичним проявом цієї любові є мова. Натомість кількість носіїв цієї мови–любові, цього “рушія і регулятора національної психології” (О. Федик), меншає (статистика свідчить, що 5 млн. українців зреклися рідної мови), що з огляду на абсолютну детермінованість усіх духовно-матеріальних явищ свідчить про занепадницькі тенденції у нашому суспільстві. Наприклад, соціологи спостерегли, що найвищий відсоток злочинів саме в містах зденаціоналізованих, де фактично українська мова відсутня, а російська помітно спотворена. Мова реагує на всі соціальні, національні деформації. Мова мстива: будь-яка наруга над нею призводить до душевної ущербності.

Нація, котра втрачає свою рідну мову і приймає чужу, не має духовної самостійності, а завжди йде “на помочах”, через що не проявляє ініціативи – цієї необхідної умови духовного і матеріального поступу взагалі. Така нація не має душевної бадьорості, натомість вона апатична й млява. Вона не спроможна утвердити свого права на життя поміж інших націй і через те ходом самого життя засуджена на смерть. Отож лише сильна національна воля, що, за І. Франком, є синтезом бажань, потреб і змагань, які сягають аж межі можливого, є критерієм життєздатності нації. Завдяки, власне, цій волі наша мова, що лише за ХVІІІ–ХІХ ст. пережила 173 укази заборон, винесла на своїх плечах націю. Ю. Шевельов називає це “лінґвістичним чудом”. Мабуть, не таке вже й чудо, а просто зайве демонстрування творчої функції мови, тобто націєтворчої, тієї, що є постійним імпульсом-спалахом на щоразу новій межі національної смерті українців. І от після лінгвоциду ХVІІІ–ХІХ століть лише десятки інтелігентних родин зустріли ХХ століття українською мовою у Києві, як і колись у першій пол. ХІХ ст. у Празі після навального понімечення лише в осібних інтелігентних осередках чули мову чеську. Якщо чехи, запаливши національною ідеєю всю націю, цілком розв’язали мовну проблему, а з нею – і проблему буття, то ми, задекларувавши довгождану державність української мови 1989 року, де-факто маємо нею лише 13% інформаційного простору… і на додаток “просунутий” суржик, інакше креольський, тобто розвинений і збагачений в одному–двох поколіннях. З огляду на це тільки на ґрунті національної мови, яка духовно обрамлює націю і оберігає її від асиміляції та розсіяння в інших духових середовищах, можливий розвиток національної свідомості, пам’яті і національного пізнання. (І. Фаріон)

 


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *