16 Гру

Про російсько-український суржик


Про українсько-російський суржик як мову духовно вбогих сказано чимало. Чи розвивається в Україні російсько-український суржик?

З цього приводу з’являються цікаві розвідки, наприклад, письменник А. Окара, сам росіянин, у статті “Полтавський “суржик” та духовне плебейство” (Слово і час, 2000, М: 12) з болем говорить про те, що в багатьох містах України з російської мови знущаються, її стан дратує: м’яка вимова, нестерпне для російського вуха “гекання”, відсутність редукції ненаголошених голосних – все це надає російській мові в устах українця неохайності та жлобського відтінку. Автор вводить в обіг поняття “українська російська”, “полтавська російська” і підкреслює такий психологічний момент: ”Носії “української російської”, як правило, почувають свою зверхність щодо україномовного чи суржикомовного населення, байдужість, а то й щиру відразу до української мови та культури”. Заглиблюючись у духовний світ людини, її мовної сутності, автор характеризує “якість духу” і духовний та інтелектуальний вимір людини і доходить висновку, що суржик у принципі неможливо унормувати, неможливо скласти його граматику – він такий же безформний, як і сутність обивательської натури. Росіянин (предки якого походять з Полтавщини) застерігає: полтавський суржик – це не “великий і могучий”, а вбоге арго південно- та східно-українських технополісів, що панує над українською, яка давно вже має ознаки елітарної мови. Суржик не створює ніякої “нової якості”, це не взаємозбагачення, а взаємообкрадання, взаємозабруднення мов.

Порада одна: час виживати з себе жлоба, перестати мучити й паплюжити російську; настав час і згадувати українську – хай це і вимагає від кожного вольових зусиль. Адже без української мови, – робить висновок автор, українці втрачають свою сутність, загадковість та неповторність, а Україна – нехтує своїм історичним призначенням.
(Олександра Сербенська)


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *