08 Вер

Мій дім Вас не любив…


* * *
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися – мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, –
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, –
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, –
І враз відчула, що не маю дому.
(Оксана Забужко)


18 Вер

Музей покинутих секретів

“Дуже приємно, — добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку — як не подають, то він і сам себе обслужить. — Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м’язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно.”