28 Чер

Науковий жаргон — бар’єр між автором і читачем


Науковий жаргон — бар'єр між автором і читачем

Протягом останніх 10-15 років, коли йдеться про мову наукових публікацій, найчастіше обговорюють питання розбудови української термінології, впровадження рідної мови в наукову періодику. І це слушно: будь-яка розвинута мова повинна мати розвинутий науковий стиль. Однак за цією проблемою ми, здається, випустили з уваги той очевидний факт, що тексти бажано писати не просто рідною мовою, а й так, щоб вони відповідали канонам довершеного наукового стилю — ясності, логічності, точності, термінологічній визначеності.

Тим часом будь-який неупереджений читач має визнати: мова багатьох наукових публікацій часто-густо виявляється дуже далекою від цих канонів. Кому не доводилося натрапляти у статті чи монографії на такі, наприклад, «перли»:

«Оскільки парадигма як спосіб упорядкування явищ, як їх пізнавальна перспектива задає „спільновимірність“ явищам лише під одним кутом бачення, а епістема як історично змінна структура, яка задає умови реалізації різноманіттю концепцій, думок, поглядів внутрішньою єдністю форм мислення, спільним принципом упорядкування і „взаємовимірності“ явищ у певному культурно часовому періоді (тобто на дуже широкому культурно-філософському фоні), то інтерпарадигматична рамка, знаходячись у проміжку між цими величинами, дозволяє розглядати окреме явище „методом перехресних кореляцій“, маючи на увазі різноманітні кореляції певного аспекту мовного явища і лінгвофілософських ідей, у світлі яких воно розглядається».

Це був уривок з одного гуманітарного дослідження (джерело не вказуємо з етичних міркувань). У точних науках, на жаль, ситуація не краща. Що можна зрозуміти з такої ось цитати: «Інваріанти структури об’єкта виникають і проявляються лише у процесі взаємодії та функціонування як результат упорядкування послідовності змін. Причому з огляду на субстанціональність інваріантних характеристик вони мають таку інформаційну структуру, яка є ізоморфною в межах не однієї, а цілого класу систем»?

Ще у 70-х роках минулого століття відомий математик О. Д. Александров із тривогою відзначав, що стиль викладу з уживанням «учених» слів, із запровадженням зайвих термінів і позначень набуває в літературі деякого поширення. Він покликаний, висловлюючись тим самим стилем, актуалізувати концепцію та надати їй квазістентіарний статус. Нині ж, на початку ХХІ ст., складається враження, що він уже набув не «деякого поширення», а розмірів справжньої епідемії Явище це називають по-різному: одні кажуть — наукоподібний стиль, другі-псевдонауковий стиль, треті — книжний чи схоластичний виклад. Але найчастіше вживають термін науковий жаргон.

Попри позірну схожість на звичайний науковий стиль, науковий жаргон насправді істотно розходиться з його узвичаєними стандартами. В читача він залишає враження надмірної ускладненості, заплутаності, неясності думки. І що цікаво: більшості науково-жаргонних текстів властиві ті самі мовні риси.

Одна з таких рис, що відразу впадає в очі, — це низька термінологічна культура. Вона виявляється в надмірній насиченості тексту малозрозумілими словами й у вигадуванні нових назв для явищ, які вже позначені загальноприйнятими термінами.

Нормативному науковому стилю, як відомо, притаманне домірне вживання як термінології, так і загальномовної лексики. За різними підрахунками, в науковому тексті терміни становлять близько чверті від усіх слів¹. Натомість у науковому жаргоні спостерігаємо тенденцію якомога більше уникати звичайних слів і вживати на їхньому місці «розумну» лексику. У результаті текст густо рясніє незвичними утвореннями на зразок : багатовимірні маніфестації, інтерпарадигматичний характер, динаміка глибинних форм, реляціиний вияв предмета, амбівалентний архетип, креативно-генеративна величина, динамічно-конструктивний феномен, векторне розгортання дефініцій, віртуальна спектральність когнітивних смислів, іманентно зумовлена конструктивність, асиметрична структурно-акумулятивна взаємодія.

При цьому, коли розібратися, з’ясовується, що за такими і подібними новотворами ніякого нового змісту чи специфічних відтінків не стоїть — вони тільки штучно ускладнюють авторську думку. Відповідні поняття Цілком можна висловити простішою, більш звичною лексикою. Натомість коли ці «словеса» вживають без пояснень, обґрунтувань і у великих кількостях, то це робить текст явно нечитабельним.

Науковому жаргону властиве й зловживання деякими загальнонауковими термінами, як-от: система, структура, форма, архетип, парадигма, комплекс, сукупність, розвиток, процес, функція, модель, чинник. Поширилися набридливі кліше типу: системний аналіз, системна криза, комплексний підхід, комплекс питань, когнітивна парадигма, іманентний процес тощо. Від надто частого, недоречного вживання ці терміни й терміносполуки, схоже, втрачають свій глибокий зміст і перетворюються на штампи, слова-паразити.

Інший вияв хибної термінотворчості коли давно відомі поняття іменують неологізмами власного виготовлення. Часто необхідність таких новотворів обмежується лише інтересами їхніх авторів. Унаслідок цього відбувається справжня інфляція термінів, а дискусії нерідко точаться саме через термінологічні непорозуміння та плутанину. Зайві та штучно вигадані терміни не збагачують поняттєвого фонду науки, а тільки призводять до його самоускладнення.

Усі погодяться, що для запровадження нового терміна треба мати підстави. Його поява повинна сигналізувати: в науці виробилося нове поняття, яке ще не отримало своєї назви. Появу ж нового поняття взагалі можна прирівняти до наукового відкриття. А коли вже відомі явища та поняття взяти та й поназивати новими словами, то це ніяке не відкриття, а радше захаращення термінології.

Згадаймо тут і давню традицію заміняти загальновживану слов’янську лексику неслов’янськими відповідниками. Ця риса дуже притаманна науковому жаргону. У минулі десятиліття густо траплялися такі, наприклад, заміни: звертатися → апелювати; обмежувати → лімітувати; продовжувати → пролонгувати; пояснювати → експлікувати; показник → маркер; взаємозалежність → кореляція, описовий → дескриптивний; однорідний → гомогенний; визначати склад → конституювати; розмежовувати → диференціювати. Останніми роками звичні слова витісняються ще й такими запозиченнями поняття, категорія → концепт; доречний, істотний → релевантний; прихований → імпліцитний; довільний → арбітрарний; усувати → елімінувати; виражати → артикулювати; виявляти → маніфестувати: висловлювати → вербалізувати; осмислювати → концептуалізувати; можливий → евентуальний; змінний, мінливий → варіабельний; сприйняття → рецепція; мовний → лінгвальний; розподілення → стратифікація. Інколи мову науки за її лексичне наповнення жартома (але цілком слушно) називають латинським діалектом української мови.

Відмову од питомої лексики при творенні термінів звичайно пояснюють тим, що слов’янський корінь своїм прозорим походженням чи прямим значенням викликає зайві асоціації. Тоді як неслов’янський корінь, маючи неясну етимологію, ніяких додаткових асоціацій і семантичних зв’язків за собою не тягне, й утворений на його базі термін лишається ніби однозначним.

Одначе такі побоювання здебільшого безпідставні й надумані. Прозоре походження аж ніяк не перешкоджає функціонуванню термінологічного значення. Про це свідчить той очевидний факт, що самі англомовні науковці воліють утворювати нові терміни переважно на базі рідної мови, не зважаючи особливо на те, що останні зберігають прозору етимологію. У галузях науки, які нині бурхливо розвиваються (молекулярна біологія, генетика, обчислювальна техніка, соціологія, когнітивна й соціальна психологія), англійська мова зберігає власну термінологію.

Навалу неслов’янської лексики до нашої мови пояснюють іще тенденцією до інтернаціоналізації наукового словника. Наука, мовляв, кордонів не знає, і тому цілком природно, що термінологія в різних мовах дедалі більше уніфікується. Такий довід, однак, дуже нагадує аргументи тих, хто намагається виправдати занепад і відмирання національних мов, посилаючись на всюдисущу глобалізацію. Так, наука — явище міжнародне, але ж не можна з огляду на це відмовлятися від питомої основи в термінології. Бо ж якщо послідовно замінювати слов’янську лексику неслов’янськими відповідниками, то в один прекрасний день виявиться, що граматика наукової мови лишилася українською, а лексика — всуціль «чужоземною». Може, тоді логічніше взагалі позбавити рідну мову права на науковий стиль і остаточно перейти на мову міжнародного спілкування?

Ні, ми зовсім не проти запозичень. Вони в мові були, є і будуть. Ідеться лише про міру корисного запозичення. Коли треба вжити новий іншомовний термін, слід спочатку пошукати способів його перекладу рідною мовою. Якшо перекласти ніяк не вдається — термін варто запозичати, якщо знайдено Вдалий варіант перекладу — доцільніше скористатися ним.

Низька термінологічна культура в усіх трьох своїх виявах істотно утруднює сприйняття наукового тексту, адже знань і досвіду читача (навіть якщо він і фахівець цієї галузі) виявляється недостатньо для повноцінного розуміння написаного. Зміст і хід авторських роздумів лишаються незбагненними. Очевидно, В межах однієї наукової праці людина спроможна адекватно сприйняти, зрозуміти й запам’ятати обмежену кількість нових термінів. Коли ж їх рахунок перевалює за десяток і при цьому праця рясніє ними від першої до останньої сторінки, то збагнути такий трактат досить-таки складно.

Описуючи результати своїх досліджень, варто, мабуть, дотримуватись оптимального співвідношення між спеціально-науковою, загальнонауковою та загальномовною лексикою. Автор сам повинен відчувати цю межу, виходячи з власної інтуїції чи мовного смаку. Давати назви досліджуваним об’єктам і фактам справді краще термінами, а от зв’язки між ними (логічні, структурні, історичні, функціональні, причинно-наслідкові) цілком можна виразити за допомогою загальномовної та загальнонаукової лексики.

Наступна характерна риса наукового жаргону — надуживання довжелезними реченнями. У науково-жаргонному тексті переважають речення-гіганти, надскладні синтаксичні конструкції, речення з цілою плетеницею підрядних. Унаслідок цього він справляє враження суцільної розтягнутості й довготи. Вчитаймося, наприклад, у таке речення: «Внутрішньоформна концептуальна ознака, формуючись безпосередньо на уже наявній предметно-понятійній єдності, надає новому утворенню подвійного виміру: в ньому актуалізується і власне внутрішньоформна ознака, „просвічується“ первинний образ, закладений в сигніфікаті, тому „відстань“ від об’єкта дійсності до його імені ширша, і в залежності від природи позначуваного об’єкта (предметний-понятійний), від мотивів переосмислення, від поширених конвенціонально-культурних домінант, їхнього асоціативного поля, від того, який логіко-гносеологічний фундамент переосмислення, по-різному проявляється дія внутрішньоформної ознаки: вона, актуалізуючи „ядерну ознаку“, розкриваючи об’єкт у новому вимірі логіко-предметних відношень, сприяє закріпленню цього статусу в ядрі сигніфікату, або: базуючись на допоміжній ознаці, формує в сигніфікаті не Ядерні, а периферійні компоненти, які, співвідносячись із елементами структури сигніфікату, утворюють ті зміщення, що приводять до імплікації нових логіко-предметних зв’язків і нової знакової репрезентації референтів».

Ви щось зрозуміли? Ні? Це й не дивно. На фахівцях перевірено: розумінню це речення не піддається. І не треба бути великим лінгвістом, аби збагнути: перед нами не що інше, як звичайнісінька абракадабра.

Звісно, складні речення властиві науковій мові, адже вони допомагають точно передати логічний зв’язок між двома чи кількома судженнями, відтворити розвиток дослідницької думки. Але канони гарного стилю передбачають регулярне чергування довгих і складних речень із короткими та простими. Текст буває синтаксично досконалим і розмаїтим, коли в ньому після двох-трьох довгих речень іде коротке речення. Ознайомившись із кількома складними думками, висловленими складними реченнями, ми в такий спосіб ніби дістаемо змогу перепочити.

Коли ж текст усуціль складається із самих лише довгих складних речень із багатьма підрядними та сурядними зв’язками (на кшталт наведеного вище), то розібратися в ньому доволі проблематично. Читач заплутується в цих зв’язках, як у павутинні.

З його пам’яті випадає не лише логічний зв’язок між різними частинами складного речення, а й внутрішній зміст самих цих частин. А ще в такому тексті не проглядається логічна стрункість оповіді, не простежується, як думка випливає з попередньої думки і як вона продовжується в наступній. Аби добутися смислу B задовгій фразі, доводиться перечитувати її по два-три рази, навіть самому перебудовувати, розбивати на кілька простіших речень й аналізувати їх нарізно.

Вимога обмежувати довжину речення не забаганка стилістики, а мовна норма, об’єктивно зумовлена обсягом оперативної пам’яті. Остання в змозі утримувати водночас 7 (±2) окремих елементів. Тож і середня довжина речення (або його підрядних чи сурядних частин) має наближатися до цієї величини, адже коли читач доходить до його кінця, він повинен пам’ятати, з чого воно починалося. Це необхідна умова того, щоби зміст речення можна було зрозуміти без зайвих зусиль і зупинок. Якщо ж текст перенасичений довгими конструкціями, то виникає непорозуміння, про яке кажуть: «Те, що ви сказали на початку, ми вже забули, бо це було давно, а кінець нам незрозумілий, бо не пам’ятаємо початку». Отже, задовгі речення суперечать властивостям людського сприйняття.

Що меншою кількістю слів удалося висловити думку, то вона ясніша, прозоріша, стрункіша. Про завершення думки сигналізує крапка в кінці речення. А коли цієї крапки годі шукати, а натомість нанизуються одна за одною сурядні чи підрядні частини, то зміст речення безконечно розтягується, і сама думка перестає усвідомлюватися як цілість.

Істотна риса логічного мислення — його цілеспрямованість. Вона означає, що логічне мислення чітко відмежовує певний предмет думки, послідовно його аналізує і допоки не припише йому якихось ознак, не переходить до інших предметів думки. Так само і переходи від одного предмета думки до іншого зовсім не хаотичні, а послідовні, підпорядковуються загальному авторському задумові, який образно називають «ниткою» або «скелетом» оповіді. Нарешті, цілеспрямованість мислення означає, що автор ставить перед собою певну мету, і весь перебіг його розумової праці спрямований на її досягнення. І читач це добре відчуває.

Тим часом коли текст аж роїться карколомними конструкціями, то мимоволі складається враження, що перед нами не логічне наукове мислення, а потік свідомості чи навіть марення душевнохворого. А як інакше можна кваліфікувати твір, коли в ньому немає ані виразної теми, ані змістовних думок, ані послідовного міркування, ані окресленої мети цих міркувань? Коли замість цілісних і пов’язаних між собою суджень маємо хаотичне нагромадження якихось вражень і уривків різних думок?

Довести, що зміст такого тексту становлять не наукові відкриття, а звичайнісінька нісенітниця, неважко. Варто лише попереставляти речення місцями. Сенс від цієї операції нітрохи не зміниться — з тієї простої причини, що його там просто немає. Інший спосіб виявити безглуздя — перекласти текст англійською мовою. І запропонувати зробити це самому авторові. Подивимося, що в нього вийде!

Засилля довжелезних речень свідчить про не досить розвинуте вміння абстрагувати й узагальнювати, тобто про невміння відділяти головне від другорядного. Вивчаючи певне явище і стикаючись із масою його ознак і зв’язків, такий дослідник не в змозі розглянути їх нарізно й виділити поміж них найголовніші, визначальні. Він ніби загрузає в масі деталей і силкується перерахувати їх усі в межах одного речення. Задовгі речення спричинює ще так звана в’язкість мислення, коли сповільнюється перехід від одного предмета роздумів до іншого, сама думка «зависає», а автор ніби «тупцює на місці». Інколи розтягнуті фрази свідчать про нездатність ясно й коротко сформулювати думку або про те, що сама думка наразі остаточно не визріла.

Науковому жаргону притаманна й така стилістична вада, як багатослів’я — невміння висловити думку лаконічно. Предмет, дія чи ситуація, про які можна сказати одним словом, виражаються трьома, а то й чотирма словами.

Замість переважати пишуть посідати домінуючу позицію; замість регулювати — виконувати функції регуляції, замість перешкоджати — служити причиною виникнення труднощів; замість виражати поставати репрезентативною формою, замість взаємодоповнювати — перебувати у відношеннях взаємної комплементарності. І прикладів таких безліч. Писати так це все одно що, образно кажучи, їхати в Полтаву через Варшаву.

Один із поширених виявів багатослів’я — тавтологія. Ми чомусь звикли вважати, що вислови на зразок сервісне обслуговування, прейскурант цін чи вільна вакансія можна почути лише з вуст малоосвічених людей. Страшне перо не в гусака! Пальму першості в цій справі слід віддати авторам науково-жаргонних текстів. Навіть важко собі уявити, скільки можна понавигадувати тавтологічних словосполучень, жонглюючи різними синонімами та словами, близькими за змістом: процесуальний розвиток, корелятивна взаємозалежність, об’єктивна предметність, структурна організація, перспективність потенцій, іманентна сутність, інтелектуальна рефлексія, інтегральна цілісність, абстрактна узагальненість, гіпотетичне передбачення, компонентний склад, диспозиціональне розмежування, зумовлюючий вплив,

протестуючий еволюціонізм, концептуальна теорія, теоретична концепція (останні два приклади — з однієї праці), спадкоємна традиція, репрезентативно представлений.

Багатослів’я виникає, по-перше, через обмежений або немобільний, «драглистий» запас активної лексики, через невміння називати речі та дії їхніми безпосередніми іменами. Автор ніби не в змозі пригадати одне точне слово і змушений виражати потрібний йому зміст кількома словами, тобто описово.

По-друге, багатослів’я з’являється знову ж таки через невміння узагальнювати, відділяти головне від другорядного. У багатослівному тексті можуть бути зрозумілими всі поняття й терміни, але хід роздумів виявляється перенасиченим зайвими деталями, багатократними повторами вже сказаного, настирливими нагадуваннями тих подробиць, які цілком зрозумілі з контексту й спеціальних згадок не потребують. Затягнуті описи чи роз’яснення призводять до того, що читач заплутується в деталях і вже не може розгледіти за ними суті справи. Одне слово, за деревами лісу не видно.

Зайві слова — це великою мірою і зайві поняття. Тому, по-третє, багатослів’я спричинюється нехтуванням методологічного правила «бритви Оккама», яке закликає не плодити сутності (а, отже, й терміни) без достатньої на те потреби. Достоїнство наукової праці й одночасно вимога до неї — дати таке пояснення досліджуваному явищу, щоб воно включало якомога меншу, або, точніше, мінімально доцільну кількість понять.

Немає сенсу послуговуватися кількома поняттями там, де можна скористатися одним. Наприклад: Інтелектуалізація постає як цивілізаційна динаміка, що в ній мова є маркером, за допомогою якого можна стратифікувати місце особистості в культурній ієрархії. Це речення тільки позірно видається складним для розуміння. Насправді ж тут ховається тривіальна думка, яку ми висловимо набагато простіше: За мовленням можна визначити культурний рівень людини або Мовлення виказує культуру свого носія. Виходить, що поняття інтелектуалізація, стратифікація, динаміка (хай навіть і цивілізаційна), маркер та ієрархія для вираження цієї простої думки зовсім не потрібні. Вони тут зайві.

Від словесних надлишків обсяг написаного збільшується В кілька разів, а ефект від повідомлення, навпаки, зменшується. У багатослівних довготах думка стає розпливчастою, а головна, магістральна, лінія авторської оповіді взагалі безслідно губиться. Зайві слова та думки примушують нас виконувати зайву розумову роботу. А оскільки результат цієї роботи, як правило, наближається до нуля, то під кінець стає. прикро за марно згаяний час.

Укажемо ще на той різновид наукового жаргону, який у просторіччі має назву «вода». На відміну від звичайного багатослів’я, водянистий виклад містить наче жваву та зрозумілу оповідь, якій, однак, бракує інформативності й новизни. Зміст такого тексту становить, по суті, розжовування абеткових істин. З нього не відчуваємо, що автор ставить перед собою чітко окреслену мету й цілеспрямовано її досягає. У «воді» остаточно розчиняються й об’єкт дослідження, й наукові проблеми, що їх розв’язує дослідник. Тому-то очі ліниво й без особливих зусиль ковзають но сторінках, притупляється увага, спадає інтерес. «Вода» навіює безпросвітну нудоту й викликає бажання відсунути текст убік. У відгуку на одну водянисту дисертацію академік Олександр Білецький жартома написав: «Дисертація читається легко, особливих думок не викликає».

Відомо, що головна мета роботи з текстом — осягнути його зміст. Якщо науковий текст написано більш-менш доладно й приступно, то у свідомості читача в результаті виформовуються такі зв’язки між поняттями, такі ряди суджень, такі висновки й переконання, які й хотів повідомити йому автор.

Чи має місце такий результат після ознайомлення з науково-жаргонною писаниною? Здебільшого — ні. Адже читач змушений спрямовувати розумову енергію не на осягнення змісту (як має бути), а на боротьбу з темною формою викладу. Науковий канцелярит якщо й можна збагнути, то лише ціною величезних потуг. І при цьому знання, які видобуваєш із цього опусу, неймовірно малі порівняно з титанічними зусиллями, витраченими на читання.

Отже, основна прагматична особливість науково-жаргонного твору полягає в тому, що він комунікативно неповноцінний, тобто заздалегідь не розрахований на розуміння. Через це такі тексти майже ніхто й не читає (хіба крім дослідників наукового жаргону). І взагалі, чи можна назвати текстом той текст, із якого не вдається добути хоч якусь корисну інформацію?

Проаналізувавши головні риси наукового жаргону, спробуємо з’ясувати причини його появи. Перша й основна причина заплутаного викладу — заплутаність самого мислення. Хто неясно думає, той і неясно викладає. Заплутане мислення оперує розмитими поняттями, тобто його носій погано уявляє, який саме зміст вкладають у ці поняття. А розмиті поняття, відповідно, породжені неповним розумінням, а то й повним нерозумінням досліджуваного предмета.

Відомий англійський прозаїк Вільям Сомерсет Моем вважав, що причина неясності закорінена в тому, що чимало авторів думають не до того, як взятися за перо, а тоді, коли вже пишуть. А написана думка відразу набуває певної самодостатності, гіпнотизує автора й не так легко піддається виправленню².

Справді, поява будь-якої ідеї зазвичай починається з невизначеного стану «хаосу B голові». Ідея ніби вже зародилася, але ще розпливчаста. Крок за кроком у процесі пізнання туман розсіюється, i вона поступово набуває чіткіших і виразніших обрисів. Для цього її треба додумувати, домислювати, проясняти. Після тривалих розумових зусиль або ж унаслідок інтуїтивного осяяння хаос у свідомості перетворюється на «космос», і нова ідея проступає перед очима дослідника в усій своїй ясності й простоті. Саме тепер час брати перо і спробувати зафіксувати її у слові. Якщо ж думка лишається неясною, то знайти для неї ясне мовне вираження, певна річ. неможливо.

Дехто з авторів без зайвої скромності вважає свої думки настільки глибокими й оригінальними, що їх аж ніяк не можна висловити зрозуміло для інших. Насправді ж заплутаний виклад свідчить не стільки про складність думки, скільки про складнощі з культурою думки. Щоб підвищити цю культуру, набути навичок теоретичного мислення, треба пройти цілу школу: вивчати найкращі зразки наукової продукції, опанувати початки логіки, гносеології, методології науки. Без усього цього просто неможливо проводити дослідження на належному рівні.

Друга причина появи наукового жаргону криється в недорозвинутих мовних навичках, у кострубатій, неохайній манері викладати думки. При цьому хід міркувань може бути логічним і послідовним, автор ясно усвідомлює, що саме він хоче сказати, але мовна недосвідченість перешкоджає йому викласти ці думки зрозуміло для інших.

Невміння ясно формулювати думки зумовлене багатьма чинниками. Це й обмежений словниковий запас, і незнання багатьох синтаксичних можливостей мови, зокрема засобів синтаксичної синонімії та семантичних функцій порядку слів, і туманні уявлення про засоби логічного наголосу. А що вже казати про такі корисні навички, як уміння будувати абзац і загальну композицію тексту, вміння дотримуватися темпу й ритму оповіді. Низька мовна культура виказує автора з головою, бо засвідчує його необізнаність із класичною художньою літературою та найкращими зразками наукових праць, Невміння чи небажання переймати ці зразки. Нарешті, чимало авторів просто не дбають про те, щоби писати ясно. Адже стилістично довершений твір дається ціною неабияких, часом величезних зусиль, потребує i часу, і переробок, і вдосконалень. Не дарма ж бо кажуть, що в письменництві ніщо не дається так важко, як простота.

Навмисне, цілеспрямоване затемнення смислу — третя причина появи наукового жаргону. Як і будь-яка сфера суспільного виробництва, наука, на жаль, не застрахована від халтури, і дуже часто під виглядом наукового дослідження доводиться мати справу лише з імітацією наукової творчості. З цієї причини далеко не в кожній новій публікації містяться нові факти, цінні ідеї та оригінальні гіпотези. Її автор побоюється, що читачі, не доведи господи, побачать брак новизни, і в нього з’являється зрозуміле бажання якось цей брак приховати, завуалювати. Для цього він і робить свій витвір неприступним і малозрозумілим, обплутуючи нас тенетами псевдонауковості. Отож, натрапивши на наукоподібний покруч, можна бути впевненим, що за складним «плетивом словес» ховаються всім відомі банальності й загальники.

Інша причина, яка спонукує декого свідомо затемнювати виклад, — це побоювання, що коли рецензент або редактор читатиме текст, він легко виявить у ньому численні непослідовності, неузгодженості, неправильності. І ось науково-жаргонна писанина, де простежити хід міркувань майже неможливо, слугує надійним бар’єром для всіх можливих закидів такого ґатунку. І виходить парадокс: людина нібито береться за перо, щоб роз’яснити нам суть того чи того явища, а насправді тільки ще більше заплутує справу.

Праці, написані науковим жаргоном, засвідчують таку тенденцію: наука, вочевидь, розвивається не тільки шляхом нагромадження нових фактів і відкриття нових законів, а й — до певної міри — за рахунок пошуку нових, складніших форм для вираження вже відомих знань. Інакше кажучи, жаргон дублює в темній формі те, що ми читали раніше в класичному варіанті — написаному приступним стилем. Тут ми стикаємося з таким цікавим явищем, як самоускладнення науки, котре, безперечно, має зацікавити фахівців із наукознавства. Щоправда, можливий і такий підхід: справжня наука залишається наукою, а жаргон — це сфера псевдонауки.

Якщо стилістично довершений науковий текст повідомляє нам якусь інформацію, то науковий жаргон її приховує. У цьому він виявляє свою дивовижну подібність до арго такого виду жаргону, який використовують декласовані елементи, зокрема кримінальні, з метою втаємничити від стороннього вуха зміст своїх балачок. Хоча тут є одна відмінність. Арго робить розмову злочинців неясною для чужих, але все-таки зрозумілою для своїх, натомість науковий жаргон має на меті приховати зміст не тільки від нефахівців, а й навіть од колег.

Отже, стає очевидним, що науковий жаргон порушує етичні норми. Якщо ввічливий автор, думаючи про свого читача, намагається якомога більше полегшити йому роботу, то це нітрохи не стосується любителя наукоподібного викладу. Останній під виглядом наукової праці підсовує нам продукт, який насправді не є таким, продукт, заздалегідь не розрахований на розуміння. Цей опус доводиться читати, аби потім з’ясувати, що він на те не заслуговував. Тут ми стикаємося не з чим іншим, як із звичайнісіньким ошуканством.

Живучість наукоподібного викладу зумовлена тим закоріненим стереотипом, буцімто мова науки за своєю природою й повинна бути важкодоступною та малозрозумілою і що неясно написаний твір начебто криє в собі якісь глибокі думки. Дехто вважає, що задля солідності писати слід якомога заплутаніше, за принципом «чим менше зрозуміло, тим науковіше», і поціновує свій витвір як «велике досягнення».

Насправді ж наукоподібний стиль ані солідності, ані слави не приносить, а тільки зводить непрохідний мур між автором і читачами. Дошкульно з цього приводу висловився Ян Парандовський: «Роздувати власний авторитет із допомогою ускладненого словника — давній прийом порожніх голів, жвавих пер і просто невігласів. Доля поводиться з ними, як мачуха: мало того, що виставляє на посміховисько за претензійне зловживання іноземними словами, вона ще постійно влаштовує їм пастки зі слів і термінів, які вони погано розуміють».³ Жаргон кидає тінь на свого носія, дискредитує його ім’я в очах колег і читачів. Через це любителям напустити туману до своїх текстів не завадить згадати про наукову репутацію, яку теж слід берегти змолоду.

Про науковий жаргон, як і взагалі про надто книжний виклад, кажуть, що він «відірваний від життя». Але насправді він відірваний не лише від життя, а й од самої науки, оскільки не має нічого спільного з тими завданнями, які вона покликана вирішувати, — пошуком істини та виробленням нових знань. Гра не варта свічок: авторам, які пишуть заплутано, годі розраховувати на розголос і поширення своїх ідей і теорій — навіть якщо в них раптом і виявиться раціональне зерно. Їхні праці не те що ніхто не цитує, а навіть ніхто й не читає. Уже невдовзі після виходу така література починає вкриватися порохом, а потім і взагалі безслідно зникає 3 наукового обігу.

Гортаючи науково-жаргонні писання, ніяк не можеш позбутися думки, що їхнім авторам заняття наукою приносить не радість пізнання, а навпаки — неприязнь і нехіть, які мимоволі передаються й читачеві. Небезпечним видається й те, що жаргон відлякує від наукового ремесла багатьох студентів — потенційних дослідників. У масовій свідомості раз по раз складається непривабливий імідж наукових досліджень. А низький суспільний престиж науки, у свою чергу, може негативно позначитися на її державному фінансуванні (й без того не надто щедрому).

Отже, найголовніша стилістична риса наукового жаргону — це брак ясності. І цим він суперечить канонам довершеного стилю, згаданим на початку статті. Але що таке ясність? Це такий спосіб вираження думки, коли її легко розуміють інші. Ясність терміна дає змогу легко відтворити той предмет чи явище, до якого відсилає цей термін, а ясність речення — легко зрозуміти ті зв’язки між предметами та явищами, які воно фіксує.

Ясність максимально сприяє розумінню написаного. Можна вважати, що читач зрозумів текст, коли він знайшов у ньому новий сенс і ввів цей сенс до системи своїх знань. Якщо читач володіє термінологією та багажем основних відомостей із певної галузі знання, то сприйняття ясно написаного наукового твору в принципі не має викликати в нього жодних специфічних утруднень, крім, власне, осягнення самих наукових ідей.

Науковцю, який володіє мистецтвом писати ясно, майже завжди вдається просто і зрозуміло висловити будь-яку ідею навіть дуже складну чи оригінальну. А рецепти мовної та логічної ясності відомі. На лексичному рівні — послуговуватися загальновживаними словами, і до того ж у точному значенні, уникати двозначності, не вживати запозичень там, де можна скористатися питомим словом. На морфологічному не нагромаджувати поспіль кілька іменників, надто в родовому відмінку, не витісняти дієслова віддієслівними іменниками, домірно вживати різні частини мови. На синтаксичному — не розтягувати занадто фрази, не розривати думку довгими вставками, обмежувати кількість підрядних речень, не захоплюватися пасивними зворотами, дотримуватися природного порядку слів. На композиційному — не порушувати послідовності викладу, не переставляти думки, продумувати поділ на абзаци4.

Чим талановитіший учений, чим ясніше він пише. Тим-то досконалий стиль можна вважати одним із критеріїв високого професіоналізму. А значить, для поліпшення власної мовної майстерності немає кращого способу, як вивчати й творчо наслідувати приклади зразкового наукового викладу. Тим, хто прагне глибше розібратися в теорії та практиці сучасного наукового стилю, радимо звернутися до праць відомого українського мовознавця Наталі Непийводи5.

Боротьба з науковим жаргоном — справа не лише мовознавців. Це наша спільна справа. Всім нам слід наполегливо привчати студентів і аспірантів (поки не пізно) писати ясно, дохідливо, економно. Міркувати над кожним словом, опрацьовувати кожну фразу, викидати з тексту все зайве. Такі ж вимоги до авторів мають висувати редакції та видавництва. Рецензенти, опоненти, ради із захисту дисертацій, ВАК мусять ретельніше контролювати мову наукової продукції. Нарешті, ясний стиль має стати модним, служити виявом гарного тону, культури мислення та поваги автора до своїх читачів.

(Пилип СЕЛІГЕЙ)

1 Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура наукового тексту.- К., 1970.- C. 211; Gajda S. Styl naukowy // Współczesny język polski / Pod red. J. Bartmińskiego. – Wrocław, 1993. – S. 175.

2 Мaugham W. S. The Summing Up London, 1978. – P. 24.

3 Парандовський Я. Алхімія слова.-К., 1991. – С. 244-245.

4 Див. ще: Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К., 1976. – C. 169-171.

5 Непийводa H. Ф. Мова науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). — К., 1997; Непийвода Н.Ф. Сам собі редактор: Порадник з укр. мови. — К., 1998.


One thought on “Науковий жаргон — бар’єр між автором і читачем

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *