20 Лют

Повернення ясира


5AA2ycFЗ вікна літака піді мною лежала Туреччина, потім Чорне море, потім Крим і нарешті українські степи, по яких, ніби змії течуть великі і малі ріки, великі і маленькі шляхи, залізниці і автостради, ліси і переліски. Внизу Україна.

Дивився я на ті українські шляхи і думки полинули у далеке минуле, коли тими шляхами гнали «ясир» – полонених українців . Хлопців і дівчат, жінок і чоловіків, скот – усе, що змогли награбувати зграї набіжників у відсутності захисників – українських козаків. Уявилося, як збиралися у похід козаки визволяти своїх побратимів, своїх наречених, батьків і матерів. Страшним було те минуле двох сусідів. Такими були ті далекі часи. А хіба близькі часи другої світової були менш жорстокі, коли в неволю до Німеччини вагонами везли дівчат і хлопців тисячами. Не всі повернулися додому. По- різному склалися долі і у тих, кого сотні років назад забирали в ясир турки і татари, і у тих, хто опинився у німецькому ясирі.

Ось з такими думками і приземлилися ми на українській землі. Десять років не дихали ми українським повітрям, десять років не бачили, як заходить сонце на українській землі. І ось під оплески пасажирів наш літак приземлився у Києві. Непривітно зустрічала нас Україна, накрапав дрібненький дощик з невеликим вітерцем. Але після кіпрської спеки оцей дрібненький дощик здавався гарним подарунком для українських емігрантів. Це ж наш дощик.

І ось ми уже ми у невеличкому «бусику» приватного, говірливого перевізника. Нас зібралося з десяток. Кожен зі своїм мікросвітом, зі своїми думками. Певний час їхали мовчки. Лише двоє молоденьких дівчаток, котрі сиділи попереду нас, не змовкали. Видно зустрілися подруги, швидше студентки після відпочинку на турецьких курортах. Вражень було настільки багато, що вони і не збиралися зупинятися, чи соромитися сусідів. Увесь час щебетали київською російською мовою.

Нам не було про що згадувати. Ми думали про одне, як швидше добратися на Прикарпаття, туди, де промайнула наша молодість, більша частина життя. Думали, як зустрінуть нас трускавчани після тривалої розлуки. Іноді перекидалися словами, звичайно ж, українською мовою. Сусідом у нас був чорненький, худорлявий хлопчина. Певно, також студент. Хто з нас першим заговорив, не пам’ятаю, але заговорили ми українською. Дійсно, як і ввижалось, хлопець був трохи сором’язливий. Ще мить – і ми познайомилися.

І хто ж той хлопець? Ким він виявився? Дійсно студентом. У розмові ми помітили, що хоч і спілкувався він українською, але не зовсім вільною.
— То ви студент, чи випадково не іноземець?
— Так, ви вгадали. Я Мухамед, з Туреччини.
Зверніть увагу. Відповів не «да», а «так». Не з Турції, а з Туреччини. Ось вам і турок.
— І ви уже встигли так гарно оволодіти українською?- не втерпіла до похвали моя дружина.
— Ви вважаєте гарно? Я ж лише один рік навчаюсь в університеті імені Тараса Шевченка.
— Гарно, і дуже гарно,- раптом, повернувши свої гарненькі личка, обізвалися дівчатка до Мухамеда також приємною українською, назвавши свої ім’я.

Не знаю, чим привабив наш сусід з Туреччини отих дівчат, що сиділи попереду. Чи своїм походженням, чи сумлінним знанням української мови, чи своїм іноземним статусом? Але розмова жвавішала, жвавішала українська розмова в російськомовній машині перевізника. Як би там не було, але Мухамед з Туреччини зумів українських дівчат згадати, що у них є рідна мова. Та, з рештою, не говорити ж з ним турецькою, чи англійською. Та швидше всього, що вони не знали ні тої, ні іншої. А може й знали трохи англійську. То, може щоб перевірити свої знання в англійській розмовній чи показати, що тих знань у них все-таки трохи є, звернулися до хлопця:
— А якою іноземною ти володієш?
Хлопець трохи подумав. А тоді, як мені здалося, чи хотілося, щоб так було, з гордістю відповів:
— Українською.
Ось вам дівчата відповідь. І знову мені здалося, що дівчата або зніяковіли, або із зневагою запитали:
— Як? Ви не знаєте англійської?
— Вивчаю в університеті імені Тараса Шевченка, надіюсь оволодіти за наступний навчальний рік. А українська мені подобається, більше того, я її полюбив.

Ось, як кажуть, на такій ноті припинилося їхнє спілкування, бо дівчата приїхали. Перед цим обмінялися телефонами. Через кілька хвилин і ми покинули машину на київському вокзалі, а Мухамед поїхав до свого київського помешкання.

Недовго затрималися в столиці. Уже на ранок нас зустрічав дрібненьким, але теплим дощиком Трускавець українським привітанням. Не міг не згадати столицю зі своєю столичною російською. Одна розрада – Мухамед зі своєю іноземною, але любимою – українською.

Про все, що трапилося під час подорожі з аеропорту до Києва не один раз розповідав прикарпатським друзям, а пізніше і деяким киянам, навіть одному російськомовному, діди якого у час столипінщини покинули Україну і поїхали до Сибіру. Так ось, цей сибіряк, російськомовний українець, за сорок років проживання у столиці України так і не спромігся оволодіти українською. Не було мотивації. Хоч працював увесь час у бюджетній, академічній установі. Стерлася з пам’яті мова пращурів.

Але в моїй уяві отой студент з Туреччини – Мухамед. І згадалися картини з літака, шляхи, котрими гнали турки свій ясир на рабський ринок. Може і його, Мухамеда, пращури були у тім ярмі. Хто знає. Один Бог, певно, та генетики, які колись розкриють нам таємниці нашого походження. Може тоді прийде на землю спокій і зникнуть ворожнечі. Може. А може й ні.

(Гнат Стеценко, 2009 рік)


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *