13 Лип

Про основу української літературної мови


Про основу української літературної мовиВважають, що в основі української літературної мови лежить середньонаддніпрянський говір південно-східного наріччя (Полтавщина та Південна Київщина), тому пересічні мовці цих регіонів (а про східні та південні годі казати), щойно почують у ЗМІ нове слово із львівським “присмаком”, заводять пісню, що це слово чуже, що так у нас ніколи не говорили, а тому це не літературне слово, ми ж бо на літературній мові знаємося, а це якісь діалектизми або недолугі новотвори західняків. А деякі мешканці сходу взагалі вважають, що якби не “галицькі впливи”, то українська майже нічим не відрізнялася би від російської.

Перша проблема цих обурених мовців полягає у тому, що вони вважають  взірцевою ту мову, яку вони сьогодні щодня чують на вулицях Полтави чи Києва, а друга — вони не знають або забувають, що полтавський та київський діалекти були основою для фонетичних норм, а лексичні  норми сформувалися на основі як південно-східних, так і південно-західних говорів. Ось що каже мовознавець Микола Степаненко:

“Термін «полтавський діалект» ужився після того, коли з’явилася праця «Марксизм і питання мовознавства» Йосипа Сталіна. У ній він говорить, що основу російської літературної мови сформували московські говори, а ядром української літературної норми став полтавсько-київський діалект. Доля правди у цьому є, але пов’язувати лише з Полтавщиною і Київщиною сучасну українську літературну мову не варто.

З Полтавщиною справді асоціюється чистота української мови. І ця чистота виявляє себе на фонетичному рівні: вимова звуків, звукосполук, наголошення слів – те, що ми називаємо фонетичними нормами української літературної мови. Саме полтавсько-київська фонетична структура лягла у основу сучасної літературної мови. Що ж до інших норм: лексичних, фразеологічних, то до складу літературної мови ввійшли як південно-західні, так і південно-східні говори. Тож ядро літературної мови сформував середньо-наддніпрянський мовний масив, до якого входять Полтавщина та Київщина.”

Полеміка про впливи “галицької мови” – не нова й почалася понад сто років тому. Ось, наприклад, невеличкі уривки з Нечуя-Левицького та Грушевського саме на цю тему.

(До речі, шановні читачі, зверніть увагу на мову Нечуя-Левицького  чи схожа вона на мову сучасних киян чи полтавців? Багато хто з вас подумав би, що це уривок із львівської газетки якогось там 1921 року)


Іван Нечуй-Левицький:
“Само по собі як декотрі добродіi на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціi, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, видавши свої книжечки „Тяжким шляхом” та „Три питання”, як протест проти попсованоi галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одновідає букві ѣ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву ѣ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву ѣ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієi нісенітниці не прийняв доброхіть ні один украiнський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натикають силу точок в своіх журналах в статтях наших украiнців, то вони, видаючи своi утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінський й инчі.”

“Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоi або польськоi, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоi латинськоi, а не польськоi народньоі, легкоi й жвавоі мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неі, як складову частку, остачу староі киiвськоi мови XVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староі і новоi партіi мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні однісінький украінець не зможе читати, як він ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украiнську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до польськоi мови з безліччю польських слів, як от кроки,—ступіні, карк—потилиця, помешканє—житло, на Волиню (на Волині) і т. д.”

“В нас тепер на Украіні витворяють таке, чого нема нігде по всій Європі. Закон «нечіпальності мови» авторів,  пануючий по всі Європі, неначе не животіє для украінських письменників та авторів. Йіх мову гнуть, псують, ламають, хто тільки схоче, кожне по своі вподобі, або на галицький зразець.

Спочатку 1912 року почала видаватися в Харькові нова украінська газета «Сніп». Колись в Харькові якийсь певно галичанин видав один номер газети «Слобожанщина», писаний чудернацькою галицькою мовою, котра насмішила увесь мир христіянсько-украінський. Новий «Сніп» йде потроху тією ж таки стежкою, що стосується до мови. Правда, стиль в усіх сутрудовників цієі газетки гарний, легкий, плавкий сливе скрізь однаковий, так що в цьому навіть непримітно індивідуальності сутрудовників, бо не примітно ніякоі одли́чки й різнаціі в сти́лі опрічних письмеників, неначе хтось один пише усей номер за одним присі́дом. Скрізь бачимо газетний сти́ль досвідни́х в ці справі газетчиків… Газета в прямуванні та в поглядах демократичня й прогрессивна, чи то пак, як кажуть в Галичині — радикальна. Але в йіі одділ хроніки й бібліографіі дуже слабкий, чим дуже багаті, може й найбагаччі од усіх наших газет «Дніпровоі хвилі». «Сніп» дуже мало досвідчений (осведомленный) в цій справі, бо провінціяльним газетам ця досвідченість не легко дається.

Але що стосується до синтактики й етимологіів мов, то ця річ мене і вдивила, і засмутила: тут я бачу й наче чую потроху мову страшноі «Слобожанщини», або мову «Громадськоі Думки», або й теперішньоі «Ради» та «Засіва». Перший номер скомпонував якийсь захожий галичанин. Номер починається так: «З новим роком здоровимо». Починаємо сніп щирого збіжжя?! (це б то по—украінському пашні, але пашня — це вимолочене зерно у мішках. Лише де-не-де в нас колосок пшеничний буяє (це латинська синтактика). Цей «Сніп» повний не зерна, а галицько-польського кукілю, як от: на перешкоді (на заваді), подорожує (мандрує), нині, клюб, парід, оголосити (оповіщать), уявлення (уявління), ся подія обговорена (оббріхана) й усунена (всунута, замісць одсунута)…”
(Іван Нечуй-Левицький, Криве дзеркало української мови, 1912)
DJVU, PDF, EPUB


Михайло Грушевський:
“Страх нїби то вони щирі до українства і до українського слова, тільки, бачите, не приймає їх душа теперішньої мови української, якою в українських книжках і газетах пишуть: не Шевченківська се мова, а їм треба, щоб і книжка про годованнє телят, і фізика, і підручник дїловодства в товариських крамницях – все не инакше було писане, як мовою Котляревського, Квітки або Шевченка. Инший знову конче хоче, щоб такою мовою писали, як у його сторонах, на його хуторі говорять. І знов найчастіше покладають ся на селян: мовляв не за себе кажуть, але от селяне сих книжок і газет не приймуть, бо не зносять теперішньої мови або правописи, котрою вони друкують ся. Одні бідкають ся, що селяне, привикши в школї читати з ъ і ы, не втнуть теперішнїх книжок без сих букв, і радять писати давнїйшою казьонною правописею. Инші знов остерігають від галицької правописи: що селяне наші не знесуть книжок таких, де ся пишеть ся осібно. Третї знов вишукують ріжні «незрозумілі для селян» слова, яких селянин, мовляв, не може знести і тих книжок не прийме. І так збивають та відстрашають людей, та сїють неохоту і розтїч між Українцями. Не тільки якісь темні писачки, а й такі газети, що хочуть на передї українського житя стояти, – і ті замісць дбати про ширеннє розумних, правдивих гадок, часто займають ся найстараннїйше отакими баламуцтвами правописними та язиковими, отими усобицями за ся та ї, та й ще удають, нїби вони за селян се так говорять.”

“А се все неправда, нїби селяне вважали так дуже на те, чи і чи ї пишеть ся, і чи ся стоїть при слові, чи окремо. Два роки видавали ми «Село» умисно правописею попередньою між тою, яка уживається в українських газетах у Росії, і тою, якою пишуть у Галичинї в школах і в усяких виданнях (тою ж правописею друкують ся видання наукових товариств українських у Львові і в Київі і наш найбільший і найстарший журнал Лїтературно Науковий Вістник); а калєндар «Села» на р. 1911 надрукований був правописею галицькою – такою, як отся статя написана. Робилось се умисно, аби читачі не привязували ся слїпо до якоїсь одної правописи, а розбирали ся в усяких, і справдї читачі на тім не спотикали ся. Були за сї роки передплатники селяне і в Полтавщинї і на Поділю, і в Херсонщинї і на Полїсю, було богато листів від них: часом дякують, часом просять про се і те написати, часом на щось показують, – але не бувало таких, щоб жалували ся, що не так у газетї пишуть, як у їх селї говорять, або не так виписують яке небудь слово, як вони привикли. І се дїло зрозуміле. Селяне не дїти, щоб бавити ся якимись крапками на і, або тим, як писати: житє чи життя. До часописи української чи до книжки беруть ся селяне найрозумнїйші, котрі хоч до високих шкіл не ходили, але всяке дїло потраплять зрозуміти не гірше якого пана з гудзиками. І вони дуже добре знають, що як нема двох лиць людських зовсїм однакових, так і мов: кождий чоловік говорить хоч трошки одмінно від иншого, а село від села; а як слова неоднаково вимовляють ся, неоднаково й пишуть ся. Книжки й газети виходять для цїлої України і не можуть потрапляти під те, як говорять у тім чи иншім селї чи околицї. Не можуть писати мовою Шевченка та Котляревського про кооперацію чи хороби худобячі, бо нї Шевченко, нї Котляревський про те не писали; та й мова не стоїть на однім місцї; за пядесять лїт і в мові як і в житї настають великі зміни. А вже зовсїм марна річ сварити ся про те, чи писати здається чи здаєть ся, зявивсь чи з’явивсь, пять, пьять чи п’ять, нїс чи ніс. Як би у нас була одна школа українська, вона б усїх призвичаїла до одного; а тепер ті, що в росийських школах позвикали до росийського письма, звикли бачити ся разом зі словом, а в инших словянських мовах ся пишуть осібно, і коли в гальцьких школах і книгах такий звичай повів ся, чому б цурати ся такого писання? А в кождім разї нема чого спорити ся і кидати книжками через те, що там не так ся пишеть ся або що, – та ще й на селян покликати ся.”
(Михайло Грушевський, Про українську мову та українську школу, 1912)


One thought on “Про основу української літературної мови

  1. цікаві думки та приклади. як на мене осібні “ся”, повсілякі “ї” та “и” де “інші” то є зайве, шо більш ускладнює, гальмує сприйняття тексту та авторської думки. Та цуратися, звісно, того не треба, кольорит то добре))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *