04 Чер

Легенда про «галицький діалект»


Легенда про галицький діалект

Сучасним українським мовцям цікаво буде довідатись, що приблизно 23 відсотки слів у словнику Бориса Грінченка взято з «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського й С. Недільського, виданого у Львові продовж 1882—1886 рр., оскільки Грінченко не знаходив їх у наддніпрянських авторів, виданих до 1876 р.

Це такі слова, як:
безпідставний
безпосередній (у словнику безпосередний)
безсторонній
важливий
виріб (у значенні продукт)
знавець
наддніпрянець
непомильність
обов’язковий
обсяг
поступ
рівень
розвиток
суспільний
хоробливий

Наведені приклади взято навмання, їх можна зустріти на кожній сторінці словника Грінченка.

Чому Грінченко потребував «галицької лексики»? Річ у тім, що галицьке суспільство дістало певну обмежену змогу розвивати свою культуру в цісарській Австро-Угоршині, а наддніпрянський варіант української мови ще не був аж так вироблений, щоб задовольняти культурні потреби галичан. Відставання Наддніпрянщини сталося в наслідок царських указів, що забороняли українське слово. Якщо мова красного письменства досягла там досить високого рівня, то через царські укази майже не було розвинуто наукової, публіцистичної, правничої, економічної, педагогічної, медичної та іншої спеціальної термінології. Розвиток же національного шкільництва, преси, театру й адміністраційного та громадського життя в Австро-Угорщині після революції 1848 р. сприяв успіхам української мови в Галичині, де свідоме громадянство стало збагачувати народну мову новою лексикою відповідно до потреб життя.

Читач звідси може винести враження, що і справді українська мова — це галицька мова. Адже термін «галицький діалект» українофоби вживали і вживають, щоб принизити не лише галицьку мовну практику, але дискредитувати й саму українську літературну мову, називаючи її «галицьким діалектом» єдиної «общеруської» мови. Як не дивно, але подекуди і серед українців можна почути термін «галицький діалект», коли йдеться про мову галичан. Така тенденція не сприяє співпраці обох Україн. Це можна пояснити браком реального знання й розуміння ролі варіантів української мови в процесі її вироблення.

Сказати, що наведені вище слова належать до якоїсь особливої галицької лексики, буде помилкою, бо цю лексику утворено за правилами УКРАЇНСЬКОГО словотвору від УКРАЇНСЬКИХ коренів. Це українська лексика, «народжена» в Галичині, де українська мова дістала можливість розвиватися. Усі наведені вище слова мають спільний корінь та значеннєвий зв’язок з поширеними по всій Україні словами. Наприклад, галицький новотвір: «суспільний», «важливий», «виріб». Українські слова того самого кореня: «спільник», «важити», «виробляти». Лексика галичан, що її всотала українська соборна літературна мова, не творена за якимись специфічними «галицькими» словотворчими моделями: цю лексику творено галичанами на підставі українського словотвору. Наприклад, слово «довкілля» походженням і значенням має прямий зв’язок із словами «довкола», «довколишній». Щодо його форми, то воно повторює наявний у нашій мові зразок: «підпілля», «Поділля», «свавілля».

І до речі, всотуючи галицьку лексику, українська літературна мова не засвоїла специфічних морфологічних, фонетичних та орфоепічних рис, притаманних галицькому мовленню. У соборний варіант не увійшли і не входили такі справді діалектизми, як «головов», «руков», «мужний», «посередний», «мід», «семий».

Цікаво, що сучасний наддніпрянець деяку лексику сприймає, як галицьку, тоді як у пам’ятках цю лексику фіксують у мові наддніпрянців:

Лексика, сприймана як галицька:
гостинець  (тракт) — фіксують Грінченко, Білецький-Носенко
готові гроші (готівка) — фіксує Грінченко, Білецький-Носенко
мусовий (примусовий) — фіксує Білецький-Носенко
пішохід (тротуар) — фіксує Грінченко (Харків, Полтава)
помічний (у вислові помічний від безсоння) — фіксує Грінченко (“Кіевская Старина”)
пуделко (скринька, скринечка) — фіксує Білецький-Носенко

Звідси видно, що асиміляційні процеси на Східній Україні сприяли «забуванню» наддніпрянцями питомої української лексики. Слабші асиміляційні процеси в Галичині, навпаки, сприяли «виживанню» такої лексики. Різницю між обома варіантами поглибила належність Галичини і Наддніпрянщини до різних державних формацій. Що далі в минуле, то різниці між варіянтами було менше. Це засвідчують пам’ятки української мови.

Розвиток мови можна якоюсь мірою порівняти до спорудження кількаповерхового будинку, зразу кладуться підвалини, тоді перший, другий і дальші поверхи. Підвалини й перший поверх української літературної мови було закладено Котляревським, Шевченком та ін. українськими письменниками, але через царські утиски наддніпрянці так і не поклали другого поверху. Другий поверх української літературної мови було покладено в Галичині у другій половині XIX ст.

Отже, говорити про українську мову як про якийсь ефемерний «галицький діалект» немає жодних підстав. Об’єктивний погляд мусить засвідчити, що українська літературна мова є синтезом двох варіантів української мови: наддніпрянського й галицького.

(За С.Караванським, перероблено)


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *