24 Гру

Про люмпенізацію


«Люмпен» з німецької перекладається як «лахміття». У «Великому тлумачному словникові сучасної української мови» написано що цей термін використовується для означення «людини з декласованих верств населення», а поєднання «люмпен-пролетаріат» – для назви «декласованих елементів, що втратили зв’язок з виробництвом: босяків, злодіїв, старців тощо». На нашу думку, для характеристики явища насичення «лахміттям» і брудом української мови, її де-націоналізації й упослідження російськими шовіністами й українськими маркуртами, за допомогою духовних і космополітичних заброд цілком доречно використати слово «люмпенізація». Його синонімом може бути «зубожіння».

Найганебнішою й найогиднішою ознакою люмпенізації є «русский мат». Матюк як найбрудніший мотлох проник у нашу мову, став характерною рисою не лише бродяги й пияка, але й колишнього президента, міністра й директора підприємства, студента, школяра й, на жаль, сучасної модерної літератури. Він є постійним засобом спілкування у пролетарській російській родині, в середовищі російськомовної молоді чоловічої і жіночої статі. Не раз, ризикуючи бути зневаженими, звертаємо на це увагу таких співрозмовників: невже вони втратили пошану до російської культури й рідної нації?

Але ж недавно на вулиці І.Франка минаю двох місцевих школярок 13-15 річного віку і чую: «Ти чому, б…, запізнилася. Я ж зовсім замерзла». Це «б…» та й не лише воно, а й назви різноманітних статевих органів звучать у чоловічому, жіночому й мішаному середовищі. У наші студентські роки згорів би хлопець зі сорому, якби в присутності дівчини вживав лайливе слово, а вона після цього й не глянула б у його бік. Пережиток? Ні! Це інтелігентність, пошана й вихованість партнерів. Чому ж так безоглядно перетворюємося в мовних босяків?

Яскравим зразком люмпенізації стало дієслово «давати», давайте сядемо, давайте подумаємо, давайте дамо, давайте не дамо, давайте проголосуємо, давайте обдумаємо, давайте обговоримо, давай відберемо, давай прийди і безмежна кількість інших давайте, давай. Зверніть увагу на це безкінечне «давай» у нашому «парламенті». Хіба такою убогою була мова наших класиків,
хіба так розмовляли наші діди!? Та ж бо є милозвучні, інтелігентні, шанобливі форми звернення: пропоную поміркувати, прошу надати змогу обговорити…, розгляньмо це питання, зустріньмося й подумаємо…, будь ласка проголосуйте, будь ласка прийди, прошу глянути на цю проблему іншими очима… й багато інших. Вслухаймося з цього приводу в польську, словацьку чи німецьку мови, яких не встигли понівечити російські «інтелектуали». І ми повинні б соромитися за наш примітивізм.

Хто його інтродукував у нашу мову? Припускаю, що корені сягають аж Жовтневого перевороту. Бо чи міг мобілізований для здобуття перемоги люмпен, бандит і кримінальний злочинець звернутися до інтелігента, професора чи будь-якої людини в капелюсі, краватці, дорогому пальті й чистих черевиках інакше, як «давай», «валяй», «шуруй» та ще іншими нецензурними словами, збагаченими багатоповерховим матюком. Адже краватка, капелюх та охайна одежа були ознаками ворога пролетарської революції або й буржуазного націоналіста багато років ще й після Другої світової війни.

Опосередковано про люмпенізацію нашого мовлення свідчить і той факт, що більшість різного рангу діячів у певних урочистих умовах заявляють: «Я хочу привітати вас», «Я хочу подякувати вам», «Я хочу відзначити», «Я хочу вручити вам нагороду», «Мені хочеться звернути увагу» і т.п. Після такого звернення закрадається думка: «Хочу, але не можу?», «Хочу, але не знаю, як на це зреагує вищий начальник?». Бо якщо хочу і маю на це право й підстави, то роблю й не дратую людей своїми непотрібними забаганками. Хочеш привітати – наберися відваги й вітай! Адже після заяви «хочу» слухач не переконаний, чи буде це вітання, чи треба дякувати лише за хіть. Уже нема секретарів парткомів і секретарів цека, то ж нема й підстав остерігатися їхнього кривого ока та вірнопіддано завуальовувати свою дію попереджувальними хотіннями перетворювати вдавану делікатність у безграмотність. Скільки ж років незалежності потрібно, щоби в українській мові відродилася її ніжність, делікатність, чистота і милозвучність?

Після десятиліть пролетарського звертання до іншої особи в офіційних справах – «товаришу», у побутових – «девушка» (незважаючи на вік), «молодой челов’єк», а в прикрих – «громадянине» з великим скрипом повертаємося до нормального, прийнятого в цивілізованому світі, вживання слова «пан». Але яким складним завданням виявилося засвоєння правила його відмінювання і наголошування. Особливі труднощі виникають у вживанні цього звертання в жіночому роді. Більшість мовців і звичайного, і високого посадового рівня звертаються до жіночої спільноти – «шановні па́ні» (з наголосом на «а»). У грамотному мовленні має бути наголос на «і» – «шановні пані». В усіх відмінках однини в словах «пан» і «пана» наголос ставимо на літері «а» (наприклад, пана, панові, паном, панею, пані). У різних відмінках множини наголос мас бути на другому складі: шановні пани, поважних панів, дорогим панам, на панах, шановними панами; панам, панами, на панах. І зовсім недоречне звернення «шановні пани і панове», бо і «пани» і «панове» стосується лише товариства чоловіків.

Повернення до загального вживання слова «пан» зумовило хвилю зубожіння іншого характеру. Прислухаймося до спілкування журналістів із поважними діячами науки, освіти, культури чи політики. Молоденька журналістка чи початківець-журналіст звертаються до 70-80-річного полководця чи дипломата: «пане Іване», «пане Василю» чи «пане Анатолію». Така ввічлива форма звертання припустима дише в колежанському, дружньому, більш-менш однорідному за віком і становищем середовищі. Стосовно похилого віку генерала, академіка чи міністра вона некоректна, нешаноблива. Пора б навчитися в цьому випадку вживати інше – милозвучне й інтелігентне звертання: пане генерале, пане полковнику, пане професоре, пане президенте, пане директоре тощо.[…]

Стихійно в наше мовлення потрапило слово «вибачатися», вживання якого, на перший погляд, мало б свідчити про делікатність і вихованість людини. Вибачаються в громадському транспорті, коли штовхнуть сусіда або наступлять на йогу. Вибачаються діти перед батьками, учителі перед директором школи, співрозмовник перед другом у разі необдумано вжитого прикметника тощо. Але ж «вибачаюся» означає: сам себе вибачаю, так само, як «миюся», «усміхаюся», «наближаюся», «спізнююся» та безліч інших дієслів із постсуфіксом «ся» (похідним від зворотного займенника «себе»). Цей постсуфікс означає дію. виконувану певною особою для себе самої. Тобто «сам себе вибачаю». А треба б сказати: «прошу пробачення», «пробачте», «перепрошую» чи інші ввічливі слова, незважаючи навіть на те. що у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» до дієслова «вибачаються» нема жодного застереження.

Приблизно таку ж ситуацію маємо із висловом «сьогоднішній день», «сьогоднішнього дня». «Сьогодні» утворене шляхом поєднання двох слів: «сей (цей) день» і в розгорненому вигляді прочитується як «сього дня». До нього нема потреби додавати ще один «день», бо одержимо подвоєння дня: «сього дня дня». Чому ж так важко освіченій людині запам’ятати цю елементарну істину?

Не навчимося відрізняти поняття «правий» і «має рацію», «екземпляр» і «примірник», «суміжний» і «спільний», «вирисовується» і «вимальовується», «доказувати» і «доводити», «уява» та «уявлення», «вклад» і «внесок», «оточуючий» і «навколишній» та багато інших. Збіднюємо нашу мову несвідомо і свідомо!

(Михайло Голубець, «Русифікація – люмпенізація – вульгаризація.»)


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *