05 Вер

Чи можна позичити душу?


Де борошно, там і порошно

Це питання виринає, коли читаючи українську пресу або слухаючи українських промовців, натрапляєш на такі вирази:

Курчат восени лічать;
У семи няньок дитина без догляду;
Скатертю дорога;
Ліс рубають — тріски летять;
На бідного Макара всі шишки летять;
На лови їхати — собак годувати.

 

Яке відношення до душі мають ці афоризми? — поцікавиться читач.

Як на мене — мають. Бо відомо — і словолюби залюбки це повторюють: “мова — душа народу”. Коли так, то якій душі відповідають зацитовані вислови?

Це все українські переклади російських зразків, котрі, образно кажучи, є витвором російської душі.

Аналогічно “Не лізь поперед батька в пекло” є витвором української душі.

Те саме можна сказати і про англійське “Honesty is the best policy.” (Чесність — найкраща політика). У цих словах відбито англійську ментальність. Коли чужинці вживають подібні вирази, вони, як правило, зазначають: “Англійці мають такий афоризм”, або “Українці кажуть”, або “Російське прислів’я говорить”. Цитуючи прислів’я “Собака бреше, а караван іде”, ми згадуємо, що це східня мудрість.

Народні афоризми у гранично стислій формі відбивають життєву мудрість і спосіб думання того народу, серед якого цей вираз народився, пройшов випробу часом і поширився в усенаціональному маштабі. У народніх афоризмах кожен мовець розкриває свою душу: англієць — англійську, росіянин — російську, німець — німецьку. Я хотів додати: а українець – українську… і затявся. Бо яку душу розкриває українець, що маючи свою вікову афористичну спадщину, нехтує її і вживає такі вирази, як “Скатертю дорога” або “На бідного Макара всі шишки летять”?

Такий українець має не свою, а позичену: українізовану російську душу, бо послуговується не своєю, а калькованою російською афористикою.

Тенденція “позичати душу” хибна, бо душу позичити не можна. Живцем здерті з іншої мови вирази, як правило не мають чару “первотвору”. Коли їх вживано, і мовець і слухач мимоволі воскрешає в думці оригінальний вираз. Почувши “Курчат восени лічать”, мало хто не пригадає російського прислів’я “Цыплят по осени считают”. Вираз цей, пройшовши випробу часом у російському середовищі, є — з погляду звукової будови — найкращим можливим (оптимальним) російським лексичним варіянтом висловленого. Переклад же виразу випроби часом не пройшов, він блідий і нежиттєздатний. Тому й ефект від такого перекладу дещо несподіваний: “Як це штучно звучить!” — у кращому разі подумає слухач. Позичена душа не лише карикатурна і скалічена, вона мертва.

Якби ж мовець чи писець ужив “Скажеш гоп, як перескочиш”, ефект був би інший.

У випадку, що вимагає виразу “Ліс рубають — тріски летять”, українці мають своє: “Де борошно, там і порошно”.

Російському “Скатертю дорога” відповідає наше: “Баба з воза — кобилі легше”.

Ситуацію, яку окреслює вираз “У сімох няньок дитина без догляду”, українська душа відбила у прислів’ї “Де багато господинь — там хата неметена”.

Там, де росіяни вживали “На бідного Макара всі шишки летять”, українці казали “На похиле дерево кози скачуть”, а, замість позиченого “На лови їхати — собак годувати”, серед українців має поширення “Шити-білити — завтра Великдень”.

Так українська душа виявляла себе у мові. Та цього вияву не бажала імперія. Вона прагла знищити національні душі народів. Державними заходами перекручувано мовні канони, спотворювано словники, спеціяльними вказівками виполювано усе самобутнє національне і накидувано єдині норми від “Москва до самих до окраїн”.

Отож тенденція “позичати душу” стала у нас традицією. Ми згущаємо фарби там, де можна передавати куті меду. Ми майже виключно справляємося із своїми проблемами, хоч могли б давати їм раду. Щось негайне у нас роблять з нальоту, народ же
переважно — спрожогу або просто з мосту.

Колоніяльні часи минули, а тенденція лишилася.
(С. Караванський)


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *