29 Чер

Оті́лий

оті́лий

«Білий, повновидий, тілистий, вже трохи отілий, з делікатними рум’янцями на щоках, з рум’яними, як малина, повними устами, з русявими довгими вусами, викоханий, випещений, князь і справді був схожий більше на тілисту панію або на багату повновиду молодицю в перській хустці на голові та в намисті з дукачами» (Іван Нечуй-Левицький, «Князь Єремія Вишневецький»).

«Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, – тільки дуже отілий – очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні. Було, повоза ще не видко, ледве чутно, як торохтить, а вже тітка Мокрина вполохана аж труситься, ховає Катрю у комору… Мені шепоче, щоб тихо сидів десь поза кущами…» (Марко Вовчок, «Гайдамаки»)

27 Чер

П’ясту́к

п’ястук

«Та що ж се — сила? Лиш п’ястук та збруя?
А серця вашого огонь святий,
А думка, що світи нові будує,
А волі вашої залізні крила,
А переконань, правди блиск яркий –
Чи ж се не також непропаща сила?»
(Іван Франко, «Незрячі голови наш вік кленуть…»

«Відтак за кождим разом, здибавши її, товкла злобно п’ястук о п’ястук і шепотіла:
– А що, сидить Сава коло вас на печі? Га? Настрашився вас дуже?
І Марійка умлівала душею, побачивши її вже здалека, й блідніла по самі уста. А рівночасно поневолі бурилася і її душа проти сина»
(Ольга Кобилянська, «Земля»).

«Знову стогін… Жебрак
Під вікном, наче тінь;
Без ноги, неборак,
Повен жальних болінь.
Він стискає п’ястук,
Тягне пісню хрипку, —
Скільки злигоднів-мук
Пережив на віку:
«Відробив я панам,
Відслужив сорок літ, —
Став на службу дитям,
А сьогодні я – дід!»
(Янка Купала, переклад Дмитра Павличка)

Кудою гляну, кудою гляну —
тисяча очей в імлі,
поглядів банить п’ястук,
батоги вигуків тнуть,
гарпуни люті, злі.
(Богдан-Ігор Антонич, «Біг на 1000 метрів»)

«…а Дарка — ще далi, молочно-бiлою тiн-ню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, — пiзня дитина, народжена матiр’ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати — i вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь» (Оксана Забужко, «Польові дослідження з українського сексу»).

26 Чер

Заріча́ний

заріча́ний
ЗАРІЧА́НИЙ, а, е. Непокірливий; сварливий.

«Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся… От згадується мені одна молодиця — з усього села була вона задирлива і зарічана» (Марко Вовчок, «Дяк»).

Слово «політика» вразило Мар’яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було… Вона махнула рукою:
— Служив їм, служив, а дяка? Ворогів нажив півсела — оце така заслуга; не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали…
— Ого,— засміявся Мусій,— да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.
— Правда,— одказала та батькові, на матір глянувши.
— Правда,— підхопила Мар’яна,— що ти зарічана дуже.
— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.
(Григорій Косинка, «Політика»)

Маляренкова – маленька, з терновими очима, в’юнка й зарічана, все підбиває дівчат заспівати на прощання… (Григорій Косинка)

25 Чер

Навсібіч

Навсібіч

«Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, світ облягали тумани такі щільні, що в них не літали навіть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурі і в несамовитих замахах розмітали все навсібіч, і тоді Євпраксія молилася в душі якійсь невідомій силі, щоб щезло все, нічого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Києві, на Красному дворі, щоб повернулася туди, куди вже ніколи не вернеться.
І тоді небеса зацвітали слізьми, і вітри реготали й телесувалися, а над усім напував безнадійно-вбивчий рух коліс» (Павло Загребельний, «Євпраксія»).

«А потім, уже серед Кістяного поля, озветься щемом у серці спомин про калиновий гай, і вам здаватиметься, що насправді повертаєтесь не з підмерзлих боліт, а наче з самої легенди, де цієї пізньої пори нарвали солодкої калини й тепер несете додому, як найбільшу коштовність.
Кістяне поле стелеться навсібіч скатертиною ніжної озимини, ген уже видно село, і вершечки тополь схожі на списи, наставлені проти майбутніх снігів.
І знову поглядаєте на протилежний берег річечки, де чорніє пеньок, а біля нього має бути джерело з цілющою водою. І наче відчуваєте на своїх губах її крижаний доторк, од якого раптовий струм пронизує все тіло» (Євген Гуцало, «По мерзлу калину»).

23 Чер

Досхо́чу́

досхо́чу́

«А вранці, як рушив далі, він знайшов такий густий полунишник, що чоботи зачервонились соком роздушених полуниць, як кров’ю. Наївся досхочу. Взагалі ж Левко йшов тепер навмання, а не тим шляхом, що ним передніше їхав.» (Василь Чапленко, «Чорноморці, або кошовий Харко з усім товариством.»)

«… Наспівавшись досхочу, співочий гурт розсунувся, утворив квітяне півколо, і з того півкола зразу ж таки випала квітка у синіх штанях, у червоному поясі, у сивій шапці. Сині штани пішли понад краєм півкола, струшуючи пишною ряснотою своєю, протоптуючи стежку для себе, для того, що мало розпочатись. Руки якийсь час держались за пояс, а тоді як не вимахнуть!» (Василь Чапленко, «Січеславщина»)

«Над селом стоїть саме та пора, коли земля, напившись досхочу літньої радості, своїм лицем поволі обертається до осені. Повертається до неї, немов до мудрої матері, щаслива, несучи на собі і в глибинах своїх щедрі дари людям. Ще по-літньому високо світиться над стерновищем ясне чоло сонця, гарячими вітрами дихають навколишні поля, так весело сміються цвіркуни, що їх голоси, здається, відлунюють аж у грудях маленьких птахів, які непорушно зависли над головою.
Літо, як порядний газда, ще здорове, пашить зеленню дерев і трав, голубіє очима Петрових батогів, літає, співаючи над селом, вчепившись за натомлені крила бузьків. Але у ніжних переливах марева на далеких овидах уже світяться зіниці осені. Звідти, здалеку, вона, видиться, не поспішає. Стала на високому березі і видивляє броду — куди безпечніше і легше перейти на цей бік. А поки що хай радується, хай веселиться добре літо. Осінь не за горами — вона вже подолала їх.» (Дмитро Кешеля, «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»).

19 Чер

Діди́нець

Діди́нець, двір

Діди́нець, -нця, м. 1. Двір; 2. місце навколо церкви, де поховані предки.

«Просторий дідинець, розкинутий ажурним півколом поперед палацу, пломенився сліпучою райдугою перших весняних квітів» (Микола Сиротюк, Побратався сокіл)

«Свенельдова дружина, проте, обминула торгову площу, подалась до дідинця, де височіли старі тереми» (Раїса Іванченко, Отрута для княгині)

«Просторий дідинець перед панським будинком, широке подвір’я, як на ярмарку, завжди заставлене було різноманітними возами» (Марко Вовчок).

«Зійшла ся громада на дідинець, та й циган собі за ними прийшов, та помежи люде висунув ся аж на самий перед» (Етнографічний збірник, т.6, 1899)

16 Чер

Рефлекс? Не забуваймо про синонім

Відрух - синонім до слова рефлекс

Кажуть: рефлекс
Не забуваймо про синоніми: відрух

1. Те саме, що рефлекс.
2. Те саме, що рух (перев. від себе) (про руку, ногу і т. ін.).

«Мені вже починає подобатися цей відрух огиди в Казимира, що і є найкращим доказом його моральної чистоти» (Ірина Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 16).

«Се був немов механічний відрух чуття, несвідома реакція характеру, привиклого до діяльності» (Іван Франко, Перехресні стежки).

«— Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,— розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.— Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників» (Павло Загребельний, Роксолана)

10 Чер

Понарошку? Ні, не навсправжки

не навспра́вжки (не наспра́вжки), не по-спра́вжньому, несерйо́зно, жа́ртом, жартома́, жарту́ючи
Неправильно: понарошку
Правильно:  не навспра́вжки (не наспра́вжки), не по-спра́вжньому, несерйо́зно, жа́ртом, жартома́, жарту́ючи.

«Малий Кузьма, переймаючи тонке материне вміння, мав покладатися не на чудо, а на самого себе, тому, не чекаючи, поки осягне всі складнощі й глибини таємничого мистецтва, відважно кинувся в плавбу по невідомих морях людських страждань, вибираючи попервах випадки легкі, майже незначні, пропонуючи свої послуги таким малим хлопцям, як і сам, лікуючи й не навсправжки, а мовби жартома, мовби ведучи якусь веселу гру, що тільки краєм зачіпала людську недугу, його й не сприймали всерйоз, дражнили то Розминайлом, то Розтирайлом, то Гладуном або Гладунчиком.» (П. Загребельний)

«Не займайте, може, з їх що й буде путнє. Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають.» (Остап Вишня)