20 Лют

Повернення ясира


5AA2ycFЗ вікна літака піді мною лежала Туреччина, потім Чорне море, потім Крим і нарешті українські степи, по яких, ніби змії течуть великі і малі ріки, великі і маленькі шляхи, залізниці і автостради, ліси і переліски. Внизу Україна.

Дивився я на ті українські шляхи і думки полинули у далеке минуле, коли тими шляхами гнали «ясир» – полонених українців . Хлопців і дівчат, жінок і чоловіків, скот – усе, що змогли награбувати зграї набіжників у відсутності захисників – українських козаків. Уявилося, як збиралися у похід козаки визволяти своїх побратимів, своїх наречених, батьків і матерів. Страшним було те минуле двох сусідів. Такими були ті далекі часи. А хіба близькі часи другої світової були менш жорстокі, коли в неволю до Німеччини вагонами везли дівчат і хлопців тисячами. Не всі повернулися додому. По- різному склалися долі і у тих, кого сотні років назад забирали в ясир турки і татари, і у тих, хто опинився у німецькому ясирі. Read More


13 Жов

«Мина Мазайло» (уривок)

М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському “чулки з розовой каемкой”? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
(Микола Кулiш)

18 Вер

Музей покинутих секретів

“Дуже приємно, — добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку — як не подають, то він і сам себе обслужить. — Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м’язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно.”

18 Вер

Мігель де Сервантес Сааведра. “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”

– А ще, Санчо, не мішай до розмови своєї приказок отих незліченних; воно-то приказка є коротка сентенція, але ти їх тулиш часом, як горбатого до стіни, і виходить уже нісенітниця.

– То вже мені так Бог дав,- сказав Санчо.- Знаю я тих приказок до гибелі, ні в яку книгу не влізе; як починаю говорити, так вони і в губи не потовпляться, котрій перше вискочити – от і вигорта язик, котру попаде, хоч вона, може, й не до прикладу. Та вже ж стерегтимусь навперед, такі тільки казатиму, що до поваги моєї личать, сказано, дім як повна чаша – є і м’ясо, й каша; чий тас, а чия здача; добра тому схорона, хто б’є у дзвона; щоб давати і тримати, розум треба мати…

– Отак, Санчо, отак!- сказав Дон Кіхот.- Громадь, горни, нижи приказки, ніхто тебе не впинить! Убий мене, мамо, я зроблю так само! Тільки я остеріг, щоб ти рідше до приказок вдавався, як ти мені знов цілу вервечку випустив і то таких, що ні в тин, ні в ворота. Коли приказка до діла, Санчо, я ж не кажу, що це погано, а як сипати ними на галай-балай, то мова стає незугарною, гірше того, вульгарною.

(Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді)

04 Вер

Рання осінь

10592715_344667945689322_6339543353801598563_n
Іванові Малковичу

Вересень був дуже тихий і туманний; майже кожного ранку падав дощ, а вночі мимо сліпучо-ясного місяця швидко летіли хмари. Все ще пахли матіоли і все ще клубочився дим над городами з гудинням, і в лісі було багато білих грибів, а на тому місці, де колись спалили церкву, стояли тепер сосни. Була рання осінь, цвіли айстри і хризантеми, жоржини та чорнобривці, дрібні крапельки сизого туману висіли на барвистих пелюстках і шкода було зрізати ці квіти, і тому їх майже ніхто й не чіпав: ця осінь не була подібною на інші, здавалися, що й ластівки перезимують тут.
Продовження