10 Гру

“Мовчи! Я знаю. За всіма словами…”


unnamed

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди!

Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий!
Що розпач той? Річ марна і пуста!
…Як пізно ми серця свої спинили!
…Як роз’єднали рано ми вуста!

О, друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій… Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
(Євген Плужник)


22 Лис

«Україно! плачу слізьми над тобою…»

Україно! плачу слізьми над тобою…
Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,
Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!
Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?
Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?

Говорять, що матері сльози гарячі
І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?
(Леся Українка)

12 Жов

«Звичайна собі мить…»

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра – казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить – як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.
(Ліна Костенко)

Весільна пара з Покуття. с. Корнич. 1920 р.

08 Жов

Я світ увесь сприймаю оком

У Карпатах ходить осінь

Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.

Епітет серед них — як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.

Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій – немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро
співає стумінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
1925.
(Михайло Драй-Хмара)

Художниця Ольга Кваша,”У Карпатах ходить осінь”.

12 Вер

Вірш до рідної мови

Як ти звучиш калиново-дубово,
Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове,
Слово є дідове, слово є батькове.

І Білодідове, і Сивоконеве,
І Чорноволове, вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду.
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Стали до герцю Жулинський, Грабович.

Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш.
Ріднеє слово жиє і є – бачиш!

Рідна моя українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!..

(Олександр Ірванець)

08 Вер

Мій дім Вас не любив…

* * *
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися – мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, –
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, –
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, –
І враз відчула, що не маю дому.
(Оксана Забужко)

04 Сер

ЗВУКО́ПИС

Шелест шемрет шепіт

ЗВУКО́ПИС – прийом художньої виразності, що полягає в спеціальному доборі звуків для створення певного образу, враження. Гляньте, як майстерно грається звукописом Микола Лукаш, перекладаючи вірша Поля Верлена:

Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп’янілих голосів.

О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шевеління,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск…

Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа – чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!

Поль Верлен
Із збірки «Романси без слів»: Забуті арієти
Переклад Миколи Лукаша

 

 

 

14 Лип

Юлія Дошна (Julia Doszna). «Полетів бим на край сьвіта….»

Полетів би-м на край світа,
Як вітер што в поле літа, гей,
В Гамерицький край.
Лем жаль ми тя, моя хижо (2)
Солом’яная, жаль.

Ой жаль ми вас, сойки сиви,
Што-м вас плекав без три зими,
Гей, ой жаль ми вас жаль.
Бо іначе би-м поїхав (2)
В Гамерицький край.

Ой жаль ми тя, моя страно,
Де жиют мамичка з няньом,
Гей, ой жаль ми тя жаль.
Хоц в нас біда – не поїду (2)
В Гамерицький край.

08 Лип

“Всі ми — яблуні, облиті купоросом…”

Всі ми – яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум‘яні
бутафорські плоди –
ілюзію урожаю –
коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука.

(Ліна Костенко)